Двадцятий прелюд
Микола Вінграновський
Привіт тобі, ріко моєї долі!..
Ні, я себе не можу уявить
Без тебе, Дніпре, як і без тополі,
Що в серці моїм змалку тополить.
І навіть в цю запівнічну годину,
Коли б, здавалося, переді мною світ,
Переді мною всесвіт і політ
Думок і почуттів у верховину, —
Я раптом надивляю Україну…
Хвилину тому був я чародій,
Титан, володар, бог тисячосилий!
Віки гортав я, плакав і радів,
Вмирав, народжувавсь і знов ставав я сивий,
Був простором мій лагідний папір,
Де я писав народами і рухав
Сонця, і Землю, і колони зір,
І час був мірою мого людського духу.
Як раптом вибухнуло серце!.. І на нім
Дніпрові хвилі всесвіт застелили,
І я позбувся мужності і сили —
Стою хлопчиськом в мареві яснім…
Шляхи і степ… вітри і вітряки…
Озимина, шипшина і тополі…
І спокій повнить груди і думки…
Мовчи, любові Мовчіть, буремні долі!
Мій світ стоїть мені уперше знові
І тихну я, і світ у тиші плаче…
Ми з ним удвох… ніхто нас не побаче,
Ніхто не захвилює нашу кров.
Прощай, любов, і зненависть, і горе!
Прощайте, думи! Щастя і жалі!
Мене до себе первозданне горне
Дніпророжденний світ мій на землі,
І хата моя біла, і криниця,
І ніжний борщ з картоплею на дні…
Прийдіть мені! Вернітеся мені!
Благословіть мене і посміхніться!
Благословіть!.. Обов’язком і правом
Я змушений свій зір перевести:
Переді мною смерті і заграви,
Концтабори, прокляття і хрести;
Зруйновані народи і стремління,
Поранені бажання і думки,
Запродані хвилинами віки
Злились в хорали миру і цвітіння!
Застугоніли армії галопи,
І їх натхненники, вчуваючи кінець,
Серця перекопали на окопи
І захищаються з покопаних сердець!..
Не сплять всі партії, всі уряди не сплять,
Не спить трава і пам’ятники теплі,
Не сплять доріг зелено-сиві петлі,
І час не спить, щоб вирок підписать!..
1959
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Привіт тобі, ріко моєї долі») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («І тихну я, і світ у тиші плаче») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («І час не спить, щоб вирок підписать») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · природа і людина · покликання поета · історична пам’ять