Елегія
Микола Вінграновський
Зіходить ніч на витишений сад…
Глибокий вересень шумить крилом качиним,
І за вікном, у листолет відчиненим, —
Червоних зір червоний зорепад.
В бентезі я!.. Душа моя живе
Твоїм печальним іменем прозорим.
Твій теплий голос кров мою зове,
І я освітлений твоїм осіннім зором.
Зійди мені!.. В цю ніч в своїм чутті
Я мов приймач!.. — в мені всі звуки світу!
Зіходить доля тихо на орбіту
Високоточних дум і почуттів.
Творись, мій труд! На тебе ми проллєм
Всі грози дня, а не чорнильну воду!
Для мене найпроблемніша з проблем —
Проблема серця і чола народу.
Доволі вже! Стомивсь я від ганьби
За мавп, що, научившись говорити,
Повільно, тупо, глухо, пиховито
Ще спекулюють іменем доби.
Художник — це світогляд і талан!
Його духоозброєння — сучасність!
І план думок, і нервів його план
Лягає в план доби і у всечасність!
Зійди мені!.. Ословсь до моїх слів!
Коли тебе торкавсь я лише тінню,
Коли сідала ти красиво на ослін
І я твоєму ніжному хотінню
Приносив дар фантазії і дум,
Що проживем красиво ми, як птиці…
Як час іде!.. Літа — як блискавиці!
Я поетичним вереснем іду…
У гомоні суєт я не в потребі,
У вересневім полі — ні душі…
Ні вітру з гаю, ні хмарини в небі,
Лиш золота гроза в моїй душі.
Мені приснились ми… Схвильовано і тихо
Ми ідемо по губи* у Дніпрі,
І погляд ваш мені любов’ю диха,
Веселі плечі ваші білим сміхом
Мені сміються в легітнім Дніпрі!..
1960
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Зіходить ніч на витишений сад») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Художник — це світогляд і талан») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Мені сміються в легітнім Дніпрі») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · природа і людина · історична пам’ять · космічний політ