Голубі сестри людей

Микола Вінграновський

I

На Псло, на Ворсклу, на Сулу,
На юні води непочаті
Ліг золотий осінній сум,
Поліг багрець у тихім святі
На Псло, на Ворсклу, на Сулу.

Притихли далі охололі,
І висвист птичого крила
Затих над хвилею і в полі,
І небо падає поволі
В холодній краплі із весла.

Я хочу розказати вам
Про наші ріки невеликі,
Я хочу показати вам
Предтечі наші… Щоб вовіки
Світилось голубе ім’я
У нашім домі і дорозі.
Щоб в їхній голубій тривозі
Тривога ваша і моя
Була присутня нощеденно,
Бо невідмінна і священна
Нам сестер голубих сім’я.

II

Древлянський Тетереве наш!
Як сон суворий темно-русий,
Як мед із половецьких чаш,
Свої важкі ти води рушиш.

Княгині Ольги слава гнівна,
І Святослава меч гіркий,
Язичеського повен гімну,
Ти вперся лобом у віки,

І зором воїна і мужа
Ти бережеш Дажбога лик.
І так живеш ти. Так ти служиш.
І твій язичеський язик
Нам дорогий в ракетнім світі.
І твої води непролиті —
Священні води в грішний вік.

III

Під темними вітрилами ночей
Сюди, сюди, на ці шовкові води,
На синій звук любові і свободи,
На синю Рось, що в снах моїх тече.

Сюди, на Рось, не ближче і не далі,
На центр серця в плинучих літах…
Мені і досі тут любов моя я печалі,
І карі очі в золотих сльозах.

Минає все у плині дорогому…
Під синіми вітрилами ночей
Вона тече старому і малому,
На все життя єдина Рось тече.

IV

Ця річка не жива. Ця річка не живе.
Вона осліплена, оскіплена навіки.
Її бояться і моря, і ріки,
Бо річка ця — погибель їх пливе.

Народжена для нас, вона убита нами.
Від Либеді лишилось лиш ім’я.
І з піднятими в смерть свою руками
Вона іде сама вже не своя.

V

І мова нашої води
У мові вод усепланетних
Не є глагол сльози й біди,
То мова є глибин відвертих.

Ми знаєм крики наших вод,
Коли вони горіли кров’ю.
Ті крики в нас. Бо ми — народ.
І води наші — кров з любов’ю!

Течіть, народи многозикі,
Поміж пустель, степів, дібров,
І з нами наші, наші ріки —
Надія, віра і любов.

1967

Про вірш

Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.

Історія

Твір належить до «Вітрила» Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.

Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.

Форма

Вірш звучить у розмірі: пружний чотиристопний ямб. Карбований, енергійний чотиристопний ямб із чітким ритмічним малюнком та афористичною інтонацією.

Класичні чотиривірші з перехресним римуванням (абаб). Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.

Як читати

З перших акордів («На Псло, на Ворсклу, на Сулу») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.

У розвитку образу («І твої води непролиті —») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.

Завершення вірша («Надія, віра і любов») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.

Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · покликання поета · історична пам’ять · космічний політ

Усі поети