Квітень
Микола Вінграновський
На крилах журавлів весна вже сушить весла,
Загомоніли про життя діди,
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений дим.
І падає в ставки ночами п’яне небо, —
Де гуси білі сплять чутливим сном.
У снах своїх, мабуть, самі від себе
Дівчата пролітають над селом.
Летять вони неласкані, незаймані,
В розгоні мрій, не випитих ніким…
Повитий згадками, непрощеними й зайвими,
Скрипить протезом сторож Явдоким.
Скрипить мені, що даль життя не хитра,
Уміти б все забуть і все почать…
Та я іду під всі чотири вітри
На все життя закохувать дівчат,
Бо вже встає світання над дідами,
Прокинулись дівчатонька й дуби.
Сира земля пошерхлими губами
Припала до грудей сівалок голубих.
1958
Про вірш
Магічне злиття з українським пейзажем: дніпровські води, степові вітри та нічне небо оживають у вибуху поетичної уяви та любові до Батьківщини.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («На крилах журавлів весна вже сушить весла») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Повитий згадками, непрощеними й зайвими») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Припала до грудей сівалок голубих») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · природа і людина · космічний політ · плив часу