Мерані
Микола Вінграновський
З Ніколоза Бараташвілі
Без дороги-сліду мчить мене Мерані.
Сивий ворон карка в чорному тумані.
Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані,
Сині мої думи ворону не знані.
Крилатий коню мій! по скелях, по яругах,
Крізь хвилі й смерчі скороти мені
Ці дні дороги, нетерплячі дні,
І не жалій за втому свого друга.
Нехай свою Вітчизну я покину
І друзів, батька-матір і кохану, —
Де мла застане, чи де світ застане,
Нехай мій дім там буде до загину.
Та лиш би зорям серце розповісти,
Його таїну й стогін передчасний.
Любові залишок віддати водам чистим,
На Їхній плин віддатися прекрасний.
Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані,
Сині мої думи ворону не знані.
Хай не ввійду я у Вітчизну милу,
Хай серед предків не спочину в снах,
І ворон мені викопа могилу,
І вихор з плачем мій засипле прах,
Не сльози любої мені омиють груди —
Дощі і роси випадуть з імли.
І не скорбота рідних, а орли
По мені клекіт клекотати будуть, —
Мчи ж мене, Мерані, за кордони долі,
Сивий ворон карка у порожнім полі.
Вершник твій, Мерані, ще не був в полоні,
А рабом не стане навіть і на сконі.
Хай, роком проклятий, загину я від нього,
Але не забоюсь меча його старого.
Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані,
Сині мої думи ворону не знані.
Не щезне, ні, духовний вічний дім,
Пробудуть вічно хай початі мною гони,
Будущний брат мій шляхом цим моїм,
Зрівнявшись з долею, коня її обгонить.
Без дороги-сліду мчить мене Мерані,
Сивий ворон карка в чорному тумані.
Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані,
Сині мої думи ворону не знані.
1980
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («З Ніколоза Бараташвілі») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («І ворон мені викопа могилу») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Сині мої думи ворону не знані») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · природа і людина · історична пам’ять · космічний політ