Моєму морю
Микола Вінграновський
Прийшла моя пора тебе зустріти,
Ступить на твій клекочучий поріг!
Відмічений суворим правом жити, —
З тобою розминутись я не міг!
Мене ти кликало своєю глибиною,
І серце моє рано споловіло.
Над збуреною вирною габою
Воно з тобою ще не клекотіло!..
Ти чуєш, море?! Юність моя, зоре,
В твоїх просторів синьокрилий дим!
Я молодим прийшов до тебе, море,
Будити хвилю із твоїх глибин.
Тобі ми з товариством сповідаємо
І молодість свою, і сивину.
Своєю честю ми відповідаємо
За чистоту твою і глибину!
Здіймаймо, товариство, наші крила
Із древніх і нових його глибин!
Рівняймо наші крила, як один,
На берегів омріяні вітрила!..
Дозволь нам, море, в пору цю світанну
Своєю кров’ю влитись в твою кров…
Дозволь нам, море, в бурях океану
Твою жорстокість пити і любов…
1957
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до «Вітрила» Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Прийшла моя пора тебе зустріти») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Тобі ми з товариством сповідаємо») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Твою жорстокість пити і любов») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · степові простори · неповторність миті