На золотому столі
Микола Вінграновський
О. Довженку
Над безоднею світу багряна скала
Стоїть і хитається в хмарах синіх.
На білому тлі золотого стола
Відбилися пера стальні і гусині…
Там Пушкін під зорями і Тарас,
Там Лєрмонтов плаче вві сні і лютує,
В рожевих зірницях там вітер погас,
1 тиша колиску собі гаптує.
Встають під скалою і сонце, й гроза,
І дні пропливають над нею без ліку…
Схилився в задумі там геній-козак
З жорстокого віку, з квітучого віку.
Він йшов до стола, осіянний добром,
Він пише слова золотим пером.
Він йшов до стола крізь буденний хмиз
В буремнім вогні беззупиння живого.
Це він не зійшов до народу вниз,
А тихо злетів до народу свого!
І, повен звитяги, згорів на землі,
В калюжах побачивши зорі…
Внизу під скалою летять журавлі,
Земля в яблуневім уборі.
На хвилях полощуться лози, як дим…
Прокинулись люди в хвилину пізню…
Підвівся козак за столом золотим,
Столом золотим комунізму.
1956
Про вірш
Сповідь перед пам’яттю вчителя й роздуми про невмирущу силу мистецтва, що виростає з рідної землі та великих вод України.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («О. Довженку») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Він йшов до стола, осіянний добром») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Столом золотим комунізму») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · природа і людина · покликання поета · історична пам’ять · космічний політ