Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.
Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.
Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.
Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона — для тебе і для світу…
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту…
1963
Експресивна романтична лірика найвищої емоційної напруги, де щоденний світ спалахує зорями й таїнством буття. Автор утверджує неповторність кожної миті існування.
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
З перших акордів («Спи, моя дитино золота») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Спи, моя дитинко, на порі») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Капле сон сріблястий з верховіту») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · історична пам’ять · космічний політ · родинне тепло