Пісня про життя
Микола Вінграновський
Заспіваю твоє ім’я,
Твоє тихе ім’я вишневе,
Де між хмарами обійма
Свою ніжну дорогу небо.
Де горить під зорею мак
І говорить гроза з грозою,
Переманює — перейма
Хвиля хвилю попід горою.
Заспіваю твою любов
У великій твоїй дорозі,
В тій дорозі, де й я ішов
В кароокій рясній тривозі,
Де цілує росу роса,
Де дніпрова світанна повінь
І на ластівці не згаса
Молодий вечоровий промінь.
Заспіваю ті імена,
Що любили і люблять, будуть
Бо вишнева твоя струна
Біля серця мого і люду.
Заспіваю тобі себе
Твоїм словом — від тебе маю…
Там, де час голубінь пряде,
Дорогу тебе заспіваю.
1976
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: пружний чотиристопний ямб. Карбований, енергійний чотиристопний ямб із чітким ритмічним малюнком та афористичною інтонацією.
Класичні чотиривірші з перехресним римуванням (абаб). Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Заспіваю твоє ім’я») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Де цілує росу роса») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Дорогу тебе заспіваю») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · покликання поета · космічний політ · плив часу