Поїду з Києва…
Микола Вінграновський
Поїду з Києва. Важке, підтале серце
На води і на зорі понесу —
Поїдьмо з Києва! Потрохи пронесеться,
Заміниться на тульку й ковбасу,
На кофти імпортні і на лиман ранковий,
На голос мій — він висвіжіє там!..
Поїдьмо з Києва, бо кожен рік — раптовий,
Поїдемо і станемо на стані
Я так люблю тебе, що вже не маю сили,
Що тої сили наче й не було…
Прибудьмо з Києва на дині і на сливи,
На світ святий, на серце і чоло…
Нікуди не поїдемо… Пропали…
Аби ще день… але пропав і день…
Незчулись ми, як все своє доспали,
Як доспівали всіх своїх пісень.
1966
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Поїду з Києва. Важке, підтале серце») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Я так люблю тебе, що вже не маю сили») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Як доспівали всіх своїх пісень») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · неповторність миті · духовна висота