Рябко, і дощ, і з вітром цвіт,
І мамалиґа, й небо з богом,
І пізній розум з ранніх літ,
І ранні рани за порогом.
Усе, усе, усе — для битви!
В часи страждань, болінь, жалю
Я повен першої молитви:
Свободи тінь в душі ловлю.
Червоний місяць аж горить,
З діброви хмара виступає,
І світ на груди наступає
Моїй тривозі-полетить!..
А полетить. Бо манна з неба
Не падає і не впаде.
Нам дуже й дужче жити треба —
Свобода в нас і — з нас іде!
1964
Магічне злиття з українським пейзажем: дніпровські води, степові вітри та нічне небо оживають у вибуху поетичної уяви та любові до Батьківщини.
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Вірш звучить у розмірі: пружний чотиристопний ямб. Карбований, енергійний чотиристопний ямб із чітким ритмічним малюнком та афористичною інтонацією.
Класичні чотиривірші з перехресним римуванням (абаб). Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
З перших акордів («Рябко, і дощ, і з вітром цвіт») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Червоний місяць аж горить») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Свобода в нас і — з нас іде») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · природа і людина · космічний політ · плив часу · родинне тепло