Серпнева елегія
Микола Вінграновський
З Лівіу Даміана
Ніжне творіння, тебе я не завжди докликую,
Наче ту пару з небачених чаш із віків,
Вдень ти малою стаєш, і стаєш уночі ти великою,
Чом собі снишся вночі ти косулею серед вовків?..
Хто тебе краде мені над миготливою хвилею,
Небо чиє в твоїх чорних боїться очах?
Боязко й різко плачемо ми уві сні над сповилою,
Ми над сповилою в темних ночах по ночах.
Чом замерзаєш ти листом останнім у лісі,
Зносиш прокляття чиї у тремтінні своїм,
Чом на губах твоїх мій поцілунок потріскавсь,
Мій поцілунок безпомічний, наче зимовий посів?
Сестри — чиї? Чиї вони сестри кохані?
В білих одежах вони йдуть на зморене дно,
І одиноку краплину вогню зорять вони Із туманів.
Де нам ховатись, кохана, ми вже не знаєм давно.
1971
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: модерний тонічний вірш із дольниковими акцентами. Динамічний змінний ритм із розмовними паузами, психологічними перебоями та цезурами.
Вільна строфічна будова, підпорядкована пульсації ліричного почуття. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («З Лівіу Даміана») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Ми над сповилою в темних ночах по ночах») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Де нам ховатись, кохана, ми вже не знаєм давно») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · природа і людина · космічний політ · степові простори