Ще молодесенька…
Микола Вінграновський
Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило
Її ще серце під вікном любові.
І от вона співає “Подоляночку”,
Ї, над кульбабами співаючи, літа…
Із відрами по березі Дніпра
Вона іде в червонім намистинні,
І тінь її, і відер тінь гойдлива
Ідуть із нею-гойда-гойда-хить…
У синіх відрах листя лопушині,
Але нараз — вода з-під них і хлюпне
На білому піску в слідочки ніг.
Вже носик впрів її; і, дивлячись на тучу
І на Дніпро, що в тучу ту подався,
Свої хатки мурашки закладають.
Мерщій під гору, горенько, — гроза!
З гори ж тим часом в білій сорочині
Котився братик меншенький її,
Підбіг, вхопився рученям за дужку.
І, оглядаючись на мокру тучу з вітром,
Подибали до хати…
…Печенігів
Колись на цьому місці Ярослав
Розбив і розгромив на цьому місці…
1965
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Вже носик впрів її; і, дивлячись на тучу») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Розбив і розгромив на цьому місці») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · природа і людина · плив часу · степові простори