Слово димаря
Микола Вінграновський
Микола Вінграновський – Слово димаря
Я належу землі, бо ім’я моє — глина.
Я лежав в тишині від життєвого плина.
Під дубами і хвилями, під жимолоттю
Свої жили багряні я в землю заглибив.
Свій обов’язок вічний я здійснював плоттю —
Я померлих приймав і служив для загиблих.
А тепер я — димар. Я загвинчений в небо.
Тепла домна тримає мене біля себе.
Я тепер роздивляюсь, куди б задиміти,
Щоб мій дим не згубився безслідно у часі.
Бо Землі не одне ще століття прожити,
Бо димами моїми вже пахне на Марсі.
Бо мене гартували і пломінь, і піт,
Я підвівся з долонь золотистих у світ.
Я підвівся у світ в необхідній потребі,
І не треба мені возвеличень і слави —
Я спроможний нести свою голову в небі,
Бо з землі проросло моє серце і право.
Я належу землі і земним небокраям,
Бо крізь мене земля майбуття споглядає.
Я вагання не знаю: чи впасти, чи жити —
Людська кров у мені, хоч ім’я моє — глина.
Моя думка — вогонь, моя мрія — горіти.
Я живу на землі як димар і мужчина.
1957
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: модерний тонічний вірш із дольниковими акцентами. Динамічний змінний ритм із розмовними паузами, психологічними перебоями та цезурами.
Вільна строфічна будова, підпорядкована пульсації ліричного почуття. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Я належу землі, бо ім’я моє — глина») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Бо мене гартували і пломінь, і піт») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Я живу на землі як димар і мужчина») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · покликання поета · космічний політ · плив часу