Синій сон у небесному морі…
Микола Вінграновський
Синій сон у небесному морі,
Сплять часи, і віки, і літа.
Я лечу у сіянні прозорім,
Труться зорі німі об літак.
Спить жадання якесь таємниче
На всесвітнім святковім чолі,
Тиша тишу по імені кличе,
Пахне пилом і потом Землі.
Пахне сіном з Чумацького Возу,
Що мені сивиною сія,
І тремтить, як стебло верболозу,
Зачарована мрія моя…
Доки в серці бажання не пізні,
Доки юності чиста пора, —
Подаруй мене, Земле, Вітчизні
І води подаруй із Дніпра.
Доки доля дорогу стеле,
Доки в снах я літаю ночами,
Доки весни стоять за плечами, —
Подаруй мені дівчину, Земле!
Там, де хата всміхається біло
У свої батьківщинні ночі,
Подаруй мені сльози дівочі
І в коханні настояне тіло.
Подаруй мені думи прозорі
І краси на шляху віковім,
Синій сон у небесному морі
І безсоння у морі твоїм…
1957
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Синій сон у небесному морі») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Подаруй мене, Земле, Вітчизні») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («І безсоння у морі твоїм») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · історична пам’ять · плив часу · драма розлуки