Ця казка на білих лапах…
Микола Вінграновський
Ця казка на білих лапах
Іде уночі по дорозі,
І місяць тече по хатах,
І в казки на віях сльози.
Іде вона й тихо плаче:
Андрійка ніде не баче.
Чи ліг вже Андрійко спати,
І де ж ця Андрійкова хата!
З верблюдних пустель голодних,
З тюленячих вод холодних
Йдучи, наша казка стомилась,
Невже ж це вона заблудилась!
В торбині у казки літо,
Зима в тій торбині та осінь,
Ліси в тій торбині і квіти,
Де казці бувать довелося.
Іде вона, наша казка,
Аж дивиться — наша хата!
Андрійко не міг ще спати,
Заходь в нашу хату, будь ласка!
1968
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: пружний чотиристопний ямб. Карбований, енергійний чотиристопний ямб із чітким ритмічним малюнком та афористичною інтонацією.
Класичні чотиривірші з перехресним римуванням (абаб). Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Ця казка на білих лапах») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Йдучи, наша казка стомилась») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Заходь в нашу хату, будь ласка») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · природа і людина · космічний політ · драма розлуки