Цю жінку я люблю. Така моя печаль…
Микола Вінграновський
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива — то було б іще…
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко…
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось — не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман…
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гарману — даленів гарман…
1964
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до «Цю жінку я люблю» Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Цю жінку я люблю. Така моя печаль») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Воно мені, мабуть, так мало бути») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Везли з гарману — даленів гарман») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · космічний політ · неповторність миті