Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади.
Нема закону, перешкод нема.
Ти плачеш. Плач. Втішати я не ладен.
Душа моя холодна і німа.
Дорогоцінні дні я біля тебе знищив,
За спалені роки нічого не просив я.
Навколо тебе в їхнім попелищі
Росте покора і росте безсилля.
Я думаю: у цім твоєму світі
Небудь-коли в ім’я смачного сну
Мене ти зрадиш й викинеш на смітник,
Як знуду за тобою навісну.
Як мало ненавидіти й любити!
І як багато жить, щоб тільки жити.
1964
Експресивна романтична лірика найвищої емоційної напруги, де щоденний світ спалахує зорями й таїнством буття. Автор утверджує неповторність кожної миті існування.
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Вірш звучить у розмірі: канонічний п’ятистопний ямб. Шляхетна гармонія п’ятистопного ямба з класичним чергуванням жіночих і чоловічих рим.
Канонічна архітектоніка сонета: два катрени з перехресним римуванням і два терцети. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
З перших акордів («Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Росте покора і росте безсилля») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («І як багато жить, щоб тільки жити») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · історична пам’ять · космічний політ · неповторність миті