У лісі вже нічого не цвіте,
Цвіте лиш дятел на сосні сумливій
Та синій дзвоник уві млі у мливій,
Це те цвітіння, але вже не те…
Нога трави в багряне відійшла,
Зозулина зоря останню росу гонить,
Ніхто вже не чека… бо це тобі боронить
Качаточко шустінням в комишах…
Та я ще не люблю! ані тебе, ні воду,
Ні дзвоника, ні дятла, ні себе…
Останній цвіт небес біля мого народу,
Останній синій цвіт між хмарами іде…
1974
Магічне злиття з українським пейзажем: дніпровські води, степові вітри та нічне небо оживають у вибуху поетичної уяви та любові до Батьківщини.
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
З перших акордів («У лісі вже нічого не цвіте») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Ніхто вже не чека… бо це тобі боронить») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Останній синій цвіт між хмарами іде») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · природа і людина · історична пам’ять · космічний політ