Учителю, уже ми вдвох з тобою…
Микола Вінграновський
Учителю, уже ми вдвох з тобою…
Немолодість твоя і молодість моя…
І ріки з водами, і вечір за горою,
І ранку під горою течія…
Тараса тремоло і тремоло Хорива,
Учителю, воно й сьогодні в нас,
Наш час душі з того усього плива,
Наш час душі — неперебутній час.
Собі ми знаєм ціну не з учора…
Наш голос дихає, і серце не мовчить…
Іде по наших спинах Чорногора,
Та в пальцях нетвердих м’яке перо не спить…
Що бачиться мені: любов моя в печалі.
Моя любов і є — моя любов…
Учителю, вже ллється на вокзалі
На твою посмішку тюльпанна мертва кров…
Іди та будь! Пребудь мені у мені!
Прощайте, дорогий… Так мало вас люблю…
Святиться та любов в моїм малім іменні —
Не поруйную і не попалю.
1976
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Учителю, уже ми вдвох з тобою») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Іде по наших спинах Чорногора») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Не поруйную і не попалю») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · покликання поета · плив часу · степові простори