Ворон
Микола Вінграновський
Мчить теля від зляканої квочки,
Де трава розхлюпала курчат,
А за ним крізь сині молоточки
Татове і мамине дівча.
І з горба, де сонця жовту скибу
Орють хмар незаймані воли,
Розігнались, позникали з виду,
Над землею тихо попливли.
Лиш теля скружляло над стодолою
І поцілувалося з коровою,
Щоб згори не бачило дівча.
А дівча поникло під тополею,
Там, де хміль заплівся із квасолею,
Там, де можна плакать і мовчать…
На тополі ворон помирає,
Глянув вниз — чи плакав він колись?
Увостаннє землю споглядає,
Налітавсь, набачивсь — не наживсь!
Триста літ він не міняв сорочки, —
А тепер не пережить курчат!
Унизу по синіх молоточках
Йде з телям заплакане дівча.
1956
Про вірш
Магічне злиття з українським пейзажем: дніпровські води, степові вітри та нічне небо оживають у вибуху поетичної уяви та любові до Батьківщини.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («Мчить теля від зляканої квочки») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («А дівча поникло під тополею») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («Йде з телям заплакане дівча») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · природа і людина · неповторність миті · духовна висота