За селом, за посірілим тином…
Микола Вінграновський
За селом, за посірілим тином,
В лопухах великої весни,
Під бджолиним і хмариним плином
Причаївся півень навісний.
І коли з холодного порогу
Вилітає сон зорю стрічать,
Вибігає півень на дорогу
І вбиває зрошених дівчат.
Горне крильми золоту спідницю,
Мітить дзьобом вдарити між брів…
Йдуть дівчата помирать в пшеницю
Під сюрчання сірих цвіркунів.
Вип’є тіні безробітний південь,
З’їсть цибулі з хлібом — що даси.
Йде похило безробітний півень
В лопухи напитися роси…
Повен мрій дівочої загуби,
Кине крила в білий медоцвіт,
Дасть пір’їну вітрові у губи
І засне, вдивляючись у світ.
1957
Про вірш
Пристрасна ода любові як всеохопній стихії життя, що поєднує ніжність і космічну міць. Поет обожнює кохану жінку, розчиняючи власне я у безмежжі почуття.
Історія
Твір належить до збірок «Атомні прелюди» (1962), «Сто поезій» (1967) або «На срібнім березі» (1978) Миколи Вінграновського — одного з найяскравіших і найпристрасніших представників покоління шістдесятників. Учень Олександра Довженка, кінорежисер і блискучий актор, Вінграновський переніс у свою поезію масштабне кінематографічне мислення та космічну експресію образів.
Його дебют у шістдесяті роки став справжнім вибухом свіжості для українського слова, поєднавши бунтівний пафос відродження з надзвичайно зворушливою, майже дитячою ніжністю до всього живого — від степової травинки до далекої зорі.
Форма
Вірш звучить у розмірі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Інтонація Вінграновського неповторна за своєю розкутістю: стрімкі перепади від шепоту до грому, синкоповані ритми та багаті звукові переливи створюють ефект живого мовного водоспаду.
Як читати
З перших акордів («За селом, за посірілим тином») поезія захоплює виром почуттів і сміливими метафорами, де реальність миттєво перетворюється на чарівний кінокадр. Поет не спостерігає збоку — він усім серцем кидається у вир переживання.
У розвитку образу («Йдуть дівчата помирать в пшеницю») стираються межі між людиною та природою: серце б’ється в унісон із течією Дніпра, а кохання набуває масштабів всесвітньої стихії. Вінграновський дарує слову надзвичайну чуттєву відчутність і колір.
Завершення вірша («І засне, вдивляючись у світ») лишає читача у стані піднесеного захвату перед красою світу й глибиною людського серця. Поет утверджує любов як єдиний справжній зміст і захист від смерті.
Теми: лірика шістдесятників · інтимна лірика · космічний політ · неповторність миті