З скорбних пісень

Олександр Кониський

*
Пишне, золотисте, жито колосисте
Стоїть мов стіна;
Колосся схилилось, ніби зажурилось,
Що женців нема.
І чую я, чую, як колос сумує,
Що нікому жать;
Здається він плаче, що серпи козачі
Досі не блищать;
Здається ридає, слізно промовляє:
"Ратаю* Вставай!
Орав ти глибоко, всю ниву широко,
Потом поливав;
І за щиру працю бог тобі віддячив —
Урожай послав;
Сторицею в зерно, земля тобі верне,
Приходь та збирай..."
Не йде ратай жати... Марне його ждати...
Орав не своє;
Не його то нива, не йому вродила,
Не він і пожне.
*
І

Не тямлю сам: чому мені
Отут на панському бенкеті,
Журливо, сумно, мов в тюрмі;
Немов закутий я в лабети,
Немов не люде тут живії,
А все невольники німії.
Не тямлю сам: чого мені
Веселий регіт серце крає,
А жартівливії пісні,
Що наша молодіж співає,
Мене вражають, наче туга,
Мені лунає в них наруга...
Не тямлю сам: чому мені
І день і ніч журливо всюди,
Чому ходжу, мов навісний?..
Округ мене веселі люде,
Квітки, вино, музика грає...
Чому ж мене журба лигає??
II
В розкішній залі світло сяє...
В шклянках вино... Вечеря йде;
Господар ласкаво вітає,
Громада весело гуляє
Та про голодних річ веде.
А там на вулиці цікава
Голота під вікном стоїть:
Чого вона, дурна, чекає,
Чого у вікна зазирає,
Чого на холоді тремтить??

III
Не рад би я, моя люба,
Голову схиляти;
Не рад би я, сумуючи,
Так німо мовчати;
Ой рад би я із тобою
Раз в раз розмовляти,
Веселії соловейком
Пісні витинати.
Ой рад би я, та не в силі
Не коритись тузі.,.
Гнеться-хилиться од вітру
Шиляга у лузі...

IV
Вночі росою квітка пала,
Повеселіла, підвелась,
А вранці з сонячним промінням,
Вся самоцвітом занялась.
Чому ж тебе роса-кохання
Не звеселить, не оживить?
І на очах твоїх блакитних
Все самоцвіт-сльоза тремтить?
Я знаю: та свята сльозина
Блищатиме в тебе в очах,
Аж доки мати-Україна
Не виб'ється на кращий шлях.
1891 р.
* *
*
Біля моря в Криму
І
Не грає безкрає, а тихо шумить,
мов свічки по небі, ті зірки горять;
за хвилею хвиля цілує граніт,
гонкі кипариси байдужії сплять;
лиш кедри з Ливану в далекій чужині
журливу, скорботну розмову зняли
про край незабутній, про любу родину...
Я бачив, що з жалю тремтіли вони...

II
Одна-одинока берізка стоїть,
на гору Ай-Петрі журливо глядить;
ні велетні кедри — сусіди німі,
ні мірти пахучі не ваблять її,
фонтани про неї не мають ваги.
А ген на Ай-Петрі біліють сніги;
туди її думи, туди її очі
пильнують від ранку до темної ночі.
Вона споминає далекі гаї,
де сестри зростають на рідній землі.
Коли б її воля, коли б її сила —
з розкішного парку туди б полетіла...
III
Дрімає море, вітер спить,
суворі гори сном повиті;
німує пишний кедр; мовчить
і лавр, немов журбою битий;
і тьмяно, сумно круг мене.
Осіння хмура ніч панує,
листок ніде не шолохне,
в пустім тумані все німує...
Отак густа неволі сила
своєю тяжкою рукою
мене покрила, сповила,
немов сповивачем, нудьгою.
Сімеїз', 1895
Біля моря в Одесі
IV
Тебе я знов бачу, море!
Ти знов привітно гомониш
і на широкому просторі
блакиттю й зорями гориш.
Дивлюсь на тебе й забуваю
свій лютий недуг і журбу
та німо в небо посилаю
палку до господа мольбу,
щоб він послав любов нам, згоду,
щоб розум з серцем примирив,
щоб розтічі лиху негоду
наш край якшвидше пережив.
V
Під впливом моря чарів могутніх
росте бажання жить і жить
і під погоду і негоду
робить на Вкраїну, робить!
Знявся вітер і на сході море почорніло;
покотило гори-хвилі, піна берег вкрила.
А рибалку в хисткім човні буря не лякає:
в море сміливо він невод з човна закидає...
От і вщухнув буйний вітер і затихло море;
і рибалка сивоусий човном хвилі оре
та на берег невод повен риби витягає.
"Гей! По рибу! Нуте, швидше!" — на курінь гукає.
3/15 липня, 1898
* *
*
І
Не під вінець тебе, небого!
В тюрму муровану ведуть...
Дарма, кріпись, молися богу,
З очей хай сльози не підуть!
Не дай тим синім лиходіям
Ніде єдиної сльози;
Святії сльози і надію
Потай людей в собі носи...
II
Минає день, приходить ніч,
Заходить сонечко за гори;
Спочинуть люди, та не ти;
Тобі не дасть спочити горе.
Воно, як лютая змія,
Впилося в серденько глибоко,
Ти гинеш, чахнеш,— бачуся,—
Самітня гинеш, одинока.
Минає ніч, приходить день,
Виходить сонечко з-за гаю,
І я, істомлений, сумний,
Тебе заплакану стрічаю...
III
В срібло-ясні шати
Іней гай прибрав:
Й манить тебе з хати
В той холодний рай.

Не підеш!., я знаю;
Тобі треба жить;
А в холоднім раю
Серця не нагріть...

IV
Ви підупали, земляки!
Так підупали, що й не знаю —
Чи є ще це в якому краю
Такі плюгавії раби!
В очах з полудою, в ярмі,
Халяву лижете у ката,
Свого лякаєтеся брата,
Гукаючи: "Распни! Распни!.."

Про вірш

Глибока елегійна медитація про трагедію відчуженої селянської праці та нездоланний душевний розпач інтелігента, змушеного перебувати на чужому, штучному бенкеті життя серед поневоленого краю.

Історія

Вірш входить до корпусу елегійно-філософської та соціальної лірики Олександра Кониського 1860-х — початку 1870-х років. Цей період позначений загостренням селянського питання в Російській імперії після селянської реформи 1861 року, яка формально скасувала кріпацтво, але прирекла українського хлібороба на безземелля, кабалу та економічну скруту.

Кониський, який глибоко переймався долею простого люду й водночас гостро відчував прірву між народом і русифікованим або спольщеним панським середовищем, відтворює тут власне відчуття чужості в дворянських салонах. Твір перегукується із мотивами Шевченкової поезії («Невесело на світі жить...», «Сон»), де контраст між пишною українською природою і злиденним соціальним буттям стає рушієм національної трагедії.

У спадщині письменника поезія репрезентує його майстерність як виразника селянського болю, де алегоричні картини хліборобської праці переходять у витончений внутрішній психологічний конфлікт інтелектуала-народника.

Форма

Композиційно фрагмент поєднує два взаємопов'язані розділи: пісенно-символічну фольклоризовану баладу та психологічний монолог-сповідь. Перша частина написана тристопним дактилем із виразним цезурним членуванням і внутрішніми паузами, що створює плавний, журливий зачин народної голосільної традиції.

Друга частина переходить у класичний чотиристопний ямб із чергуванням перехресного та кільцевого римування, що відтворює тривожне, нервове биття думки й емоційний неспокій ліричного суб'єкта. Мелодика насичена звуковими повторами й синкопами, які передають контраст між безтурботним сміхом натовпу й німим стогоном пораненої душі.

Як читати

Центральною алегорією першої частини є олюднений образ пшеничної ниви: тяжке, визріле колосся схиляється і плаче за женцем. Тут розгортається архетипна трагедія ратая-творця: той, хто глибоко орав ниву і зрошував її потом, відчужений від плодів власної праці, бо земля належить колонізатору чи поміщикові («Орав не своє... Не він і пожне»). Це не лише економічний визиск, а й екзистенційна катастрофа позбавлення права на власну долю.

У другій частині автор вводить контрастний мотив бенкету в розкішній залі. Для ліричного героя цей простір панських розваг, світла й вина відчувається як задушлива тюрма, лабети й некрополь живих душ («немов не люде тут живії, а все невольники німії»). Веселощі панівної верстви чи безпечної молоді сприймаються ним не як радість, а як цинічна наруга над народним горем.

Образна опозиція «золоте жито — безправний хлібороб» та «блиск бенкету — духовна в'язниця» розкриває кризу свідомості людини, яка прозріла стан поневолення своєї нації й не здатна брати участь у конформістському забутті.

Теми: соціальна несправедливість · відчуження праці · біль інтелігента · народна недоля · духовна в'язниця

Усі поети