Ой, не знаю, що то за причина —
Переходжу обережно вулицю,
І весь час до мене радість тулиться,
Як безжурний вітрогон-xлопчина.
До міського руху ми не звикли,
А хлопчина рветься, як метелиця,
Ніби поле перед нами стелиться,
Ніби зникли авта й мотоцикли.
І сама я на ногах не встою,
Пролітаю між людьми похмурими,
Козачка вдаряю попід мурами —
Бо хлопчина не дає спокою!
Стоїчний вірш-присяга про героїчне покликання особистості, спартанську дисципліну духу та безкомпромісну готовність до жертви в ім’я свободи Батьківщини.
Поезія належить до доробку видатної генерації Празької школи (Олена Теліга, Олег Ольжич), яка гартувала вольовий, лицарський характер української інтелігенції міжвоєнної доби. Обоє митців поєднали витончену поетичну культуру з практичною підпільною боротьбою за українську державність.
Їхня самопожертва (Теліга була розстріляна гестапо у Бабиному Яру в 1942 році, Ольжич закатований у концтаборі Заксенгаузен у 1944-му) стала легендарним зразком єдності слова й чину в українській історії.
Метрична структура: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Ой, не знаю, що то за причина —»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («Ніби поле перед нами стелиться») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («Бо хлопчина не дає спокою») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: празька школа · жертовність і боротьба · краса і гармонія · поетичне світовідчуття