Бомба
Коли німецькі фашисти захопили наше село, зразу ж хлопців і дівчат забрали й вивезли в Німеччину на чорну роботу. Залишилися тільки старі та малі.
Серед них був і Тарасик. Мав уже, як скінчиться літо, іти до школи в перший клас, а німці школу перетворили в стайню для своїх коней.
Никають малі по селу, мов безпритульні. А Тарасик і справді був безпритульний, бо батько пішов у партизани, а німецькі окупанти за це спалили їхню хату, матір Тарасика, щоб не гасила, застрелили. Залишилася одна бабуся, та й та в чужій хаті.
Блукав Тарасик по селу холодний і голодний, та все думав, як би помститися фашистським окупантам за маму й за спалену хату. Але без гвинтівки нічого не зробиш. Ну, хоч би якийсь револьвер був, а ще б краще — бомба. Він бачив — впало кілька наших солдатів, що захищали це село, від одної бомби, яку кинув на них гітлерівець. Гвинтівку, мабуть, зразу побачить поліцай, і револьвер важко заховати, а бомба трохи подібна до буряка. Ними та картоплею вже тільки й живляться люди. Все село. "А я одразу кинув би бомбу в їхню комендатуру, — бурмотів Тарасик собі під ніс, — щоб знали, як палити нашу хату".
Так і сказав одному кирпатому хлопцеві, який, коли була школа, ходив уже в третій клас:
— Аби тільки бомбу знайти, я усіх би фашистів перебив!
Кирпатенький боязко оглянувся й спитав:
— А ти будеш нам допомагати?
— Як допомагати?
— От коли будеш допомагати, тоді й скажу як.
— А ти дістанеш бомбу?
— Я щось тобі дам ще краще за бомбу. Тільки про це нікому. Це таємниця.
— А бабусі можна?
— Щоб ще комусь сказала? Тоді я тобі нічого не дам. Це таємниця.
— Я скажу їй, що це таємниця.
— І цього не можна. Мовчи, ніби в рот води набрав. Не скажеш?
— Не скажу. Аби тільки бомбу…
Край вулиці показався поліцай, і кирпатий хлопець враз десь зник. Наче крізь землю провалився.
Тарасик не знав, що до нього підходив хлопець із підпільної групи. Таку групу заснували в селі більші хлопці, щоб шкодити німецьким окупантам. От хтось вкинув у колодязь біля комендатури дохлу кішку. Хто ж, як не вони. Побризкали дьогтем харчі в німецькій кухні теж, мабуть, вони. Хоч казали на партизанів.
Німецькі солдати почали хвалитися, що їхнє військо підійшло вже до Москви, і не сьогодні так завтра фашисти займуть столицю. Така чутка зовсім засмутила селян.
Петро Панч — Злий вовк і добра вовчиця Петро Панч — Синичка й горобець Петро Панч — Пошився в дурні Ще 20 творів → Біографія Петра Панча
Підпільна група бачила це і почала діяти ще жвавіше. Одного дня чомусь зашкандибало аж двоє коней, а коли німці навантажили машини зброєю, щоб везти її у свої військові частини, скати зашипіли, випускаючи повітря. І машини ніби присіли. Виявилось, що під кожне колесо хтось попідсовував дощечки з гострими гвіздками.
Але всього цього було ще мало, щоб люди не втрачали віри в нашу перемогу над німецькими фашистами. Підпільна група і в цьому допомогла.
Одного дня кирпатий хлопець знову зустрів Тарасика на вулиці і питає:
— Ну, і досі не знайшов бомби?
— Я їм міну підкладу. Один хлопчик бачив, як німці підкладали міни під міст. Він вночі викопає їх і дасть одну мені. Я вже знаю, як її підкласти.
— Того хлопчика німецька варта піймає і застрелить, а я тобі дам таке, що вибухне ще дужче за бомбу.
— Вигадуєш!
— Не вигадую. Сам побачиш.
— Давай! Як тільки стемніє, зразу ж кину в комендатуру.
Кирпатий хлопець оглянувся і притишеним голосом сказав:
— На! Тільки не в комендатуру кидай, а приклей на паркані так, щоб люди прочитали. Це листівка. Партизани із лісу передали,— і дав невеликий листочок, списаний з одного боку.— Тільки щоб ніхто не бачив, як будеш клеїти. Краще на базарі. Іди й мовчи!
Тарасик витріщив очі, але листівку взяв і побіг на базарний майдан.
На базарі було повно людей. Тарасик і так і сяк підходив до паркану, щоб не видно було, як приклеюватиме листівку, а воно звідусіль видно. Нарешті побачив газетний кіоск, близько поставлений до паркану спиною. Озирнувся, ніхто не бачить — притулив листівку і шмигнув у кіоск, який чомусь був порожній.
Через деякий час за кіоск зайшов якийсь дядько і… опинився очима проти листівки, став її читати. Тарасик не знав, що там було написано, але в щілинку бачив, як дядько од прочитаного дуже зрадів.
Тут зайшов і другий дядько.
— Ти глянь, що тут написано! — сказав перший.— Оце так новина!
Другий дядько теж став читати, хоч і тихо, але так, що Тарасикові все було чути:
— "Розгром німецької армії під Москвою. Розгромивши добірні дивізії ворога, війська Червоної Армії просунулися на захід місцями на сотні кілометрів…"
А тим часом люди підходили й підходили, і за кілька хвилин загомонів увесь базар.
— Оце так бомба! — гукає один.
— Нехай не брешуть кляті цурики. Партизанів не обдурити: у них своє радіо!
Поліцай побачив, що біля газетного кіоска збились люди, і ще здалеку гарикнув:
— Чого зібралися? Розійдись, коли не хочете скуштувати нагайки!
— А ти спершу почитай, що тут написано. Може, тобі вже треба п'яти мазати салом, щоб легше було тікати.
Поліцай хутко пробіг очима листівку, враз зблід, шарпонув її з паркана і побіг до комендатури. Услід йому заулюлюкали люди, а із газетного кіоска вистрибнув Тарасик і закричав:
— Ур-ра!