Бомба

Петро Панч

Коли німецькі фашисти захопили наше село, зразу ж хлопців і дівчат забрали й вивезли в Німеччину на чорну роботу. Залишилися тільки старі та малі.

Серед них був і Тарасик. Мав уже, як скінчиться літо, іти до школи в перший клас, а німці школу перетворили в стайню для своїх коней.

Никають малі по селу, мов безпритульні. А Тарасик і справді був безпритульний, бо батько пішов у партизани, а німецькі окупанти за це спалили їхню хату, матір Тарасика, щоб не гасила, застрелили. Залишилася одна бабуся, та й та в чужій хаті.

Блукав Тарасик по селу холодний і голодний, та все думав, як би помститися фашистським окупантам за маму й за спалену хату. Але без гвинтівки нічого не зробиш. Ну, хоч би якийсь револьвер був, а ще б краще — бомба. Він бачив — впало кілька наших солдатів, що захищали це село, від одної бомби, яку кинув на них гітлерівець. Гвинтівку, мабуть, зразу побачить поліцай, і револьвер важко заховати, а бомба трохи подібна до буряка. Ними та картоплею вже тільки й живляться люди. Все село. "А я одразу кинув би бомбу в їхню комендатуру, — бурмотів Тарасик собі під ніс, — щоб знали, як палити нашу хату".

Так і сказав одному кирпатому хлопцеві, який, коли була школа, ходив уже в третій клас:

— Аби тільки бомбу знайти, я усіх би фашистів перебив!

Кирпатенький боязко оглянувся й спитав:

— А ти будеш нам допомагати?

— Як допомагати?

— От коли будеш допомагати, тоді й скажу як.

— А ти дістанеш бомбу?

— Я щось тобі дам ще краще за бомбу. Тільки про це нікому. Це таємниця.

— А бабусі можна?

— Щоб ще комусь сказала? Тоді я тобі нічого не дам. Це таємниця.

— Я скажу їй, що це таємниця.

— І цього не можна. Мовчи, ніби в рот води набрав. Не скажеш?

— Не скажу. Аби тільки бомбу…

Край вулиці показався поліцай, і кирпатий хлопець враз десь зник. Наче крізь землю провалився.

Тарасик не знав, що до нього підходив хлопець із підпільної групи. Таку групу заснували в селі більші хлопці, щоб шкодити німецьким окупантам. От хтось вкинув у колодязь біля комендатури дохлу кішку. Хто ж, як не вони. Побризкали дьогтем харчі в німецькій кухні теж, мабуть, вони. Хоч казали на партизанів.

Німецькі солдати почали хвалитися, що їхнє військо підійшло вже до Москви, і не сьогодні так завтра фашисти займуть столицю. Така чутка зовсім засмутила селян.

Петро Панч — Злий вовк і добра вовчиця Петро Панч — Синичка й горобець Петро Панч — Пошився в дурні Ще 20 творів → Біографія Петра Панча

Підпільна група бачила це і почала діяти ще жвавіше. Одного дня чомусь зашкандибало аж двоє коней, а коли німці навантажили машини зброєю, щоб везти її у свої військові частини, скати зашипіли, випускаючи повітря. І машини ніби присіли. Виявилось, що під кожне колесо хтось попідсовував дощечки з гострими гвіздками.

Але всього цього було ще мало, щоб люди не втрачали віри в нашу перемогу над німецькими фашистами. Підпільна група і в цьому допомогла.

Одного дня кирпатий хлопець знову зустрів Тарасика на вулиці і питає:

— Ну, і досі не знайшов бомби?

— Я їм міну підкладу. Один хлопчик бачив, як німці підкладали міни під міст. Він вночі викопає їх і дасть одну мені. Я вже знаю, як її підкласти.

— Того хлопчика німецька варта піймає і застрелить, а я тобі дам таке, що вибухне ще дужче за бомбу.

— Вигадуєш!

— Не вигадую. Сам побачиш.

— Давай! Як тільки стемніє, зразу ж кину в комендатуру.

Кирпатий хлопець оглянувся і притишеним голосом сказав:

— На! Тільки не в комендатуру кидай, а приклей на паркані так, щоб люди прочитали. Це листівка. Партизани із лісу передали,— і дав невеликий листочок, списаний з одного боку.— Тільки щоб ніхто не бачив, як будеш клеїти. Краще на базарі. Іди й мовчи!

Тарасик витріщив очі, але листівку взяв і побіг на базарний майдан.

На базарі було повно людей. Тарасик і так і сяк підходив до паркану, щоб не видно було, як приклеюватиме листівку, а воно звідусіль видно. Нарешті побачив газетний кіоск, близько поставлений до паркану спиною. Озирнувся, ніхто не бачить — притулив листівку і шмигнув у кіоск, який чомусь був порожній.

Через деякий час за кіоск зайшов якийсь дядько і… опинився очима проти листівки, став її читати. Тарасик не знав, що там було написано, але в щілинку бачив, як дядько од прочитаного дуже зрадів.

Тут зайшов і другий дядько.

— Ти глянь, що тут написано! — сказав перший.— Оце так новина!

Другий дядько теж став читати, хоч і тихо, але так, що Тарасикові все було чути:

— "Розгром німецької армії під Москвою. Розгромивши добірні дивізії ворога, війська Червоної Армії просунулися на захід місцями на сотні кілометрів…"

А тим часом люди підходили й підходили, і за кілька хвилин загомонів увесь базар.

— Оце так бомба! — гукає один.

— Нехай не брешуть кляті цурики. Партизанів не обдурити: у них своє радіо!

Поліцай побачив, що біля газетного кіоска збились люди, і ще здалеку гарикнув:

— Чого зібралися? Розійдись, коли не хочете скуштувати нагайки!

— А ти спершу почитай, що тут написано. Може, тобі вже треба п'яти мазати салом, щоб легше було тікати.

Поліцай хутко пробіг очима листівку, враз зблід, шарпонув її з паркана і побіг до комендатури. Услід йому заулюлюкали люди, а із газетного кіоска вистрибнув Тарасик і закричав:

— Ур-ра!

Про вірш

Драматичне оповідання про трагедію дитинства в умовах нацистської окупації та зародження відчайдушного прагнення помсти у серці осиротілого семирічного хлопчика.

Історія

Оповідання створене в розпал Другої світової війни, коли Петро Панч працював у відділі пропаганди та на радіостанції імені Тараса Шевченка в Москві, а згодом в Уфі, активно публікуючи антифашистські нариси та новели в радянській періодиці й фронтових виданнях.

Твір належить до воєнного циклу малої прози письменника, де автор художньо фіксував злочини загарбників проти цивільного населення України та відображав всенародний опір окупантам.

У спадщині Петра Панча подібні новели для юнацтва та дорослих стали підґрунтям для його подальших післявоєнних епічних полотен про трагічні долі народу та дитячу мужність («Син Таращанського полку»).

Форма

Жанрово це реалістичне драматичне оповідання (новела воєнного часу) з лінійним хронотопом і стислим, динамічним розгортанням сюжетної зав’язки.

Наратив ведеться від третьої особи з помітним наближенням до дитячої фокалізації; мова вирізняється психологічним лаконізмом, використанням розмовно-побутової лексики та дієслівної енергетики.

Як читати

Центральний образ Тарасика уособлює спаплюжене окупацією дитинство: замість школи, перетвореної на стайню, дитина пізнає загибель матері, спалення рідного гнізда та холод безпритульності. Образ хлопчика психологічно надламаний, проте не скорений.

Ключовою метафорою стає порівняння смертоносної бомби зі звичайним буряком чи картоплиною — єдиною їжею голодуючого села. У дитячій свідомості зброя відплати опредметнюється в знайомих побутових категоріях виживання, підкреслюючи трагічний дисонанс між невинністю та жорстокістю війни.

Філософський підтекст твору полягає в осмисленні витоків опору: прагнення відплати народжується не з політичної ідеології, а з особистого болю втрати матері й дому, трансформуючи беззахисну дитину на потенційного месника.

Теми: Друга світова війна · втрачене дитинство · нацистська окупація · помста і самопожертва · сирітство

Усі поети