Злий вовк і добра вовчиця

Петро Панч

Поліну Іванівну люблять усі діти, бо вона найкраща вихователька у дитячому садку.

— А воно моя мама найкраща,— заперечує дівчинка.— У моєї мами і коси довші, а у Поліпи Иванівни коси коротші, і плаття коротше, і...

— Ти сама коротша, коротша від усіх! — перебиває її ображено хлопчик.— А Поліна Йванівна нічого не боїться, вона ходить і коли темно без мами.

— І я не дуже боюсь, коли темно в кімнаті.

— Поліна йванівна й вовків не боїться. Вовки не страшні, тільки як виють, тоді страшні.

Діти з садочка ще не бачили живих вовків, а Поліна Іванівна бачила й ніколи не забуде.

Це про неї склали казку в дитячому будинку, де вона виховувалась.

"У вдовиці Галини була дочка Поліна". Так тільки починали, а далі казали вже просто:

— Росла Полінка, як билинка, худенька, маленька та

все хворіла. Матері кортить погуляти, а тут з Полінкою треба возитись.

Минув рік, минуло два, уже й три роки Полінці, а вона все хворіє. Набридло матері з нею панькатиісь, а тут ще подружки все тягнуть її то на танці, то на музики.

Повернеться пізно додому, а Полінка голодна й холодна і так докірливо дивиться, аж соромно стане матері. А з цього ще більше наростало зло проти дочки.

Одного разу вдовиця пішла в ліс і дочку з собою повела.

Гарно було в лісі: дерева перешіптуються, пташки пурхають, щебечуть, піснями заливаються, а десь чути зозулю: "Ку-ку, ку-ку..." І соловей аж надривається: "Тьох-тьох, тьох-тьох!.." Так би все стояла й слухала. На галявину вибігла — травка зелена, квіти пахнуть, і різні: білі, червоні, жовті,^ як на платтячку, І багато, багато.

Поліна нарвала їх уже цілий оберемок, хотіла віддати мамі, оглянулась, мами ніде не видно.

Почала гукати:

— Мамо, мамочко!

Ніхто не озвався, тільки десь відгукнулась луна: "Мамо, мамочко!"

Побігла назад, а куди бігти — не знає.

Уже й охрипла Полінка, уже й голосу не відтягне, а не перестає кричати: "Мамо, мамочко!"

А ліс усе густішає, усе темнішає. І чути, уже й грім гуркоче, уже й ліс шумить, реве, листям тріпоче, уже й дощ дріботить, а в Полінки вже й сил немає, щоб бігти далі.

Упала під дуб і причаїлась. Навіть очі заплющила, щоб не так було страшно. Розплющила, а воно вже темно, ще й дерев не видно. І знову заплющила.

Чує, щось тріщить у кущах.

— Мама! — крикнула радісно Полінка.

Але ніхто не озвався, а там, де тріщало, заблимали вогники, як у кішок уночі. І все дужче тріщить, усе дужче блимає, аж нарешті просто до неї вистрибнуло двоє вовків.

Полінка завмерла: один вовк клацає зубами вже перед самим носом.

"Я її з'їм!" — каже.

Але вовчиця відіпхнула його і стала розпитувати дів-, чинку. Потім каже до вовка:

"Вона сирітка, батька забили на війні з фашистами, а мати ще молода. Облиш її, вона гарна, слухняна дівчинка, нехай росте",— і обоє побігли назад у кущі.

1 другий день проблукала Полінка, а дороги не знайшла.

Знову ночувала під дубом.і тільки заплющила очі, знову затріщали кущі, заблимали" вогники. Полінка гадала, що то її розшукують люди з ліхтариками, і радісно крикнула:

— Мамо!

Але із кущів знову вистрибнули вовки. Сірий вовк був. злий і каже:

"Бачили твою маму, танцює твоя мама з хлопцями. Ми її ще сьогодні з'їмо!"

Шкода стало Полінці мами, і вона заплакала:

— Не їжте моєї мами, вона ще прийде, вона ще забере мине додому. Ми будемо разом жити, а коли в мене щось заболить, я не дуже буду стогнати, щоб маму не дратувати. А як підросту, зароблю грошей, куплю патефон і модні пластинки, щоб мама дома танцювала.

Вовчиця відіпхнула сірого вовка й сказала:

"Гаразд, дівчинко, коли ти така розумна, пожаліємо твою маму і цього разу!" — і побігли обоє назад у кущі.

Минув іще один день. Поліика вже охляла так, що й.іти не могла. Лягла під дубом і очей не розплющує.

І знову настала ніч, і злову затріщали кущі, заблимали зелені вогники, але в Полінки вже не було сил крикнути "Мамо!". Зовсім знесиліла.

На цей раз із кущів вибігла ціла зграя вовків. Сірий вовк грізно сказав:

"У цієї дівчинки погана мама, таку маму треба з'їсти!" І почули вовки, як ледь чутно прошепотіла дівчинка:

— З'їжте мене, а мами не їжте...

"Дівчинка вже марить",— сказала вовчиця і завила, а за нею і всі вовки.

Вони так страшно вили, що аж люди жахались.

— Якесь лихо стряслось,— казали вони і бігли до лісу. Полінка розплющила очі. Дощ перестав, уже був райок,

і крізь листя дерев сяяло сонце, а довкола неї стояли люди і радісно посміхались.

Із лісу Полінку відвели просто в дитячий будинок, де вона й виросла.

Київ, 1960

Про вірш

Твір висвітлює трагедію покинутої дитини та формування безстрашного, сповненого емпатії характеру виховательки через подолання пережитого в дитинстві травматичного досвіду. Наратив просякнутий світлим гуманістичним пафосом, де контраст між жорстокістю рідної матері та парадоксальним порятунком звеличує любов до дітей і моральну стійкість.

Історія

Оповідання-казка «Злий вовк і добра вовчиця» створене Петром Панчем у повоєнний період (кінець 1950-х років), коли письменник активно звернувся до дитячої літератури та педагогічної проблематики. Після перенесених лихоліть війни Панч приділяв значну увагу темам виховання нової генерації, гуманізму, подолання сирітства та моральної відповідальності дорослих перед дітьми.

У доробку прозаїка для дітей («Малий партизан», «Будемо літати», «Гарні хлоп'ята») особливе місце посідають твори, що органічно поєднують реалістичний дитсадковий побут із казковими, фольклорними архетипами. Автор переосмислює досвід безпритульності й дитбудинківських поколінь, надаючи розповіді теплого оптимістичного забарвлення.

Твір увійшов до золотого фонду української дитячої прози другої половини ХХ століття як зразок тонкого психологічного проникнення в дитяче сприйняття дорослих і важких життєвих випробувань.

Форма

За жанром це повчальне реалістичне оповідання з елементами казки-притчі (обрамлена повість / розповідь у розповіді). Композиція дворівнева: зовнішня рамка зображує невимушену дитячу суперечку в сучасному дитсадку про авторитет виховательки, а внутрішній пласт розгортає ретроспективну біографічну оповідь-легенду про трагічне минуле героїні. Мова багата на живу дитячу розмовну лексику, фольклорні прислів'я, зменшувально-пестливі форми та психологічно увиразнений синтаксис.

Як читати

Образна система твору будується на драматичній антитезі між материнським егоїзмом удовиці Галини та самовідданим служінням дітям Поліни Іванівни. Образ матері розкривається через деградацію материнського інстинкту: беззахисна хвороблива донечка («росла, як билинка») сприймається нею як перешкода до розваг, що призводить до морального падіння й злочинного наміру покинути дитину в лісі.

Казковий лейтмотив («Злий вовк і добра вовчиця») містить глибокий філософсько-психологічний парадокс. Дикі хижаки виявляються гуманнішими за рідну людину, що перегукується з архетипом вигодовування людського дитяти звірами (від Ромула й Рема до народних казок). Проте головний акцент зміщено на психологічну трансформацію самої Поліни: пережитий страх перед смертю і темрявою переплавився у внутрішню безстрашність, абсолютну любов і захист малечі від будь-якої кривди.

Дитячий діалог на початку виконує функцію делікатного дзеркала, через яке автор досліджує феномен дитячого лідерства, любові та довіри. Поліна Іванівна не просто вихователька — вона уособлює духовне материнство, здобуте крізь терпіння й прощення, що протистоїть біологічному егоїзму.

Теми: виховання і дитинство · материнство і зрада · дитяча травма та її подолання · моральний вибір · доброта і милосердя · фольклорні мотиви

Усі поети