Чужая дитина не то що рідна

Степан Руданський

Ой не тая, мій синоньку,
Година настала,
Щоб чужая дитинонька
За рідную стала.

Народна пісня

Журилися муж з жоною,
Що дітей не мали;
Далі взяли та й під старість
Сироту прийняли.

Росте тая сиротина,
Так їм помагає!
Але старий, як чужому,
Все не довіряє.

Та вже, мабуть, недаремне
Примовляють люди,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!..

Доростає літ дитина,
Вже пора б женити,
Пора б уже господарство
З сином поділити.

Але старий дуже хоче
Щирість його знати
І задумує, як сина
На спробунок взяти.

Повертає раз від пана
Та й став говорити:
«Жінко мила, сину милий,
Годі мені жити!

Розгнівався пан на мене,
Повішати хоче!
І я взавтра, як той злодій,
Сплющу свої очі.

Достань, жінко, з скрині гроші,
Треба поділити…
Треба свою остатнюю
Волю учинити».

Стара, бідна, як дитина,
Плаче і ридає;
Бере ключі у старого,
Скриню відмикає.

А у скрині казан грошей —
Самії дукати!..
Ледве-ледве старий з сином
Здужали підняти.

Висипали на підлогу,
От старий сідає
І з дукатів штири купи
Рівних нагортає.

І говорить: «Перша купа
На похорон буде,
Щоби мене, як годиться,
Спом’янули люди!..

Друга купа тобі, жінко,
Тобі, моя мила!
Бо ти ж мене, як матінка,
Старого любила!..

Третя купа нехай буде
Тобі, милий сину,—
Ти був мені, милий сину,
За рідну дитину.

А четверта купа грошей
Най буде для того,
Хто да шибеницю взавтра
Потягне старого!..»

А синочок ісхопився,
За гроші рукою:
«Я потягну вас, татуню!
Най будуть за мною!»

Здихнув старий, підійнявся
Та й почав казати:
«Іди, хлопче препоганий,
Іди з мої хати!

Прийняв тебе я до себе
Малим сиротою,
Побивався дні і ночі,
Не спав над тобою…

Тілько й думав, що із тебе
Буду поміч мати…
А ти сам готов на мене
Руку підійняти…

Іди ж собі, препоганий,
Звідки ти узявся,
Та й не згадуй, що ти в мене
Сином називався!»

Хлопець вийшов. Старий плаче:
«Правда, добрі люди,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!..»

Про вірш

Класична українська співомовка, що з іскрометним народним гумором викриває жадібність панів, лицемірство попів і чванство міських чиновників.

Історія

Твір належить до золотого фонду класичної української поезії XIX століття і входить до доробку Степана Руданського (знаменитого циклу «Співомовки» (1857–1859)). Будучи за фахом лікарем і працюючи в далекій Ялті, Руданський усе життя палко любив рідну Подільську землю та її пісенну культуру.

Він створив унікальний жанр української співомовки — віршованого анекдоту чи приказки, де мудрий народний сміх ставав зброєю проти соціального та національного гніту.

Форма

Метрична будова твору: чотиристопний ямб або хорей із перехресним римуванням. Пісенно-романсовий лад із виразною наспівністю й легкою народною лексикою.

Катрени з перехресною римою (абаб). Мова співомовки вирізняється надзвичайною мелодійністю, використанням живої подільської говірки та колоритних народних зворотів.

Як читати

Оповідь розпочинається колоритною сценою з повсякденного життя («Ой не тая, мій синоньку»), де відразу відчувається тепла посмішка та спостережливість автора.

У зіткненні характерів («Здужали підняти») простий козак або селянин протистоїть пихатому панові чи чужоземному зайді, перемагаючи його не силою, а гострим розумом і кмітливим словом.

Завершення вірша («За рідну не буде») приносить тріумф народної справедливості у формі влучного слівця, яке залишає по собі світлий і радісний настрій.

Теми: співомовка · народна мудрість · комічне й сатиричне · інтимна лірика · рідна мова і земля

Усі поети