Було, роблю що, чи гуляю
Тарас Шевченко
Було, роблю що, чи гуляю,
Чи богу молюся,
Усе думаю про його
І чогось боюся.
Дурна була, молодая,—
Я все виглядала,
Чи не шле за рушниками…
І не сподівалась,
Що він мене, дурну, дурить.
А серце боліло,
Ніби знало, що так буде,
Сказати не вміло.
А якби було сказало,
То я б не любила,
Може, була б до криниці
У гай не ходила,
А то вранці і ввечері
Ходила, гуляла…
Доходилась — осталася,
Навіки осталась
Дівувати. Тяжко мені
У матері в хаті
Старітися. А своєї
Вже хати не мати!
А ще й досі, чи роблю що,
Чи то так гуляю,
Усе думаю про його,
І сама не знаю,
Чого думаю! Чого я
У той гай ходила?
І за що його так довго,
Так тяжко любила!
Перша половина 1849, Косарал
Про вірш
Світла автобіографічна сповідь про таємницю поетичного натхнення в юності: як вірші народжувалися серед щоденної праці та дарували внутрішню волю.
Історія
Написано в другій половині 1849 року на Косаралі під час завершення плавання шхуни «Константин».
Шевченко згадує петербурзькі роки після викупу з кріпацтва (1838–1845), коли його творча уява вперше розправила крила й народився перший «Кобзар».
У засланні спогад про колишню легкість натхнення був для поета джерелом духовної сили.
Форма
Автобіографічна елегія, чотиристопний ямб із плавним перебігом думки й теплими розмовними інтонаціями.
Відсутність штучних прикрас підкреслює щирість і правдивість поетичного звіту перед собою.
Як читати
Поет описує диво народження художнього слова: хоч би що він робив, слова самі складалися в рими, мелодії й образи, наче весняний потік.
Поетичний дар сприймається як божественний вогонь, що захищав юнака від буденщини й убогості, підносячи над суєтою світу.
Ця рефлексія утверджує органічність шевченківського таланту, для якого віршування було природним диханням душі.
Теми: таємниця натхнення · юні спогади · поетичне покликання · народження слова · внутрішня свобода