Риємо — риємо — риємо
землю, неначе кроти;
з кутів плазуємо зміями,
сіємо — сіємо — сіємо.
буйні червоні цвіти...
Бурями сійтеся, бурями,
маки — червоні вогні:
там поза гратами-мурами
тінями сірими-хмурими
ранки конають ясні.
Вдаримо гучно ми дзвонами,-
всесвіт обійде луна,-
кинемо вільно червоними:
— Владарі світу з коронами,
вже не потрібні ви нам.
Програмний маніфест революційного романтизму, сповнений екстатичного пафосу визвольної боротьби, підпільного чину та титанічного бунту проти старого світоустрою заради торжества оновленого людства.
Твір постає в апогеї визвольних змагань та революційних пертурбацій 1918–1919 років, репрезентуючи яскраву естетику раннього українського революційного романтизму та символізму. Василь Чумак, будучи одним із провідних зачинателів літературного об'єднання «боротьбистів», увійшов до когорти поетів доби розстріляного відродження, чиє мистецтво живилося ілюзіями національного та соціального визволення. Твір увійшов до посмертної збірки поета «Заспів» (1920), упорядкованої Василем Елланом-Блакитним після трагічної загибелі 18-річного автора від рук білогвардійців.
Поезія стала маніфестом підпільної самопожертви, відлунюючи безпосередній досвід перебування юного поета в денікінській контррозвідці та Лук'янівській в'язниці. У радянській рецепції 1920-х років твір сприймався як класичний зразок пролетарсько-романтичного месіанізму («комсомольський романтизм»), проте його сутнісна енергетика закорінена передусім у модерністському прагненні до тотальної онтологічної трансформації світу.
Вірш організовано як динамічний речитативний спів на основі чотиристопного хорея з частими пірихіями та ускладненим ритмом внутрішнього строфічного членування, що імітує ударний рух та прискорене дихання. Композиційно вірш ділиться на контрастні строфи-кванти, де поєднуються внутрішні та кінцеві рими (наприклад: «землю — потемлю», «кроти — цвіти», «вогні — ясні»), створюючи ефект наростання вулканічної напруги й ораторського заклику.
Центральна образна антитеза розгортається між підземеллям і світлом, в'язницею і космосом: підземний рух «кротів» та «змій» символізує приховане, напружене визрівання бунту, що розриває простір грат і темряви. Метафорика «буйних червоних цвітів» та «маків — червоних вогнів» відсилає до традиційної символіки жертовної пролитої крові й водночас до вогненної стихії всеочисного перетворення.
Екзистенційний модус твору полягає в перетворенні приречених на повільне згасання в'язнів на деміургів нового всесвіту. Ліричний колективний суб'єкт («ми») долає індивідуальну відчуженість і страх перед смертю, стверджуючи абсолютне звільнення духу крізь десакралізацію земних володарів: скидання корон постає не просто політичним жестом, а філософським актом виходу людини з рабського стану.
Звукопис твору вибудовується на густій алітерації вібранта [р] («риємо», «бурями», «гратами-мурами», «коронами») та сонорного [м], які у поєднанні з лексичними рефренами створюють інтонацію колокольного гудіння й непохитної маршової ходи.
Теми: громадянська лірика · революційний романтизм · тираноборство і свобода · жертовність і відродження · поетичний маніфест