Блажчукове весілля
— Ти, брат, не той... не гнівайся,— говорив напівголосно і озираючись, щоб хто не почув, кочегар Тимко,— бо знаю ж... скажений ти... Я й то не хотів тобі той... боявся, значить...
Блажчук, забойщик шахти № 8-й, зупинився й питаюче зиркнув спідлоба на Тимка, і від того погляду щось ніби ввірвалося всередині Тимкові, а руки й ноги одеревеніли: й тікав би, та не рушиш з місця.
Він не радий був, що вже й почав про се, і стояв перед грізною, як із криці кутою, постатею Блажчуковою мізерний, винуватий. Пляшка з холодним чаєм в одній руці й вузлик з хлібом у другій поривчасто тремтіли, ніби хто навмисне торкав їх.
Хотів казати далі, заникувався й не міг.
— Що ти хочеш сказати? Ти не крути язиком, як той пес хвостом, кажи по-людському! — буркнув Блажчук.
— Не битимеш?..— ледве промовив Тимко й підняв очі.
Блажчук посміхнувся в довгий ус. Труснув кучерявою головою й пішов, кинувши зневажливо:
— Дурень!.. За віщо ж?
Тимко за ним, трохи позаду.
— Еге, дурень... Лютий ти, як сказишся. А тут діло таке... той... Люблю я тебе... ну, виходить, як товаришеві... Шкода, значить, бо вона той... пху! От що... й більш нічого.
Блажчук знову зупинився, нічого не розуміючи.
— Та ти про кого?
— Шкура вона, от що!
— Хто?
— Та Софія ж... А ти, значить, нічого не той...
Блажчукові очі налились кров'ю. Дзенькнула лампочка в лівій руці, вдарившись об копаницю, але він втримав себе й не вхопив Тимка за горло, а тільки стис кулаки.
— Ти тямиш, що говориш?..
Тимко інстинктивно відступив назад, але вже не мовчав.
— Я ж той... я ж казав, що гніватимешся, а хіба я той... Не я ж ходжу до неї, а... а...
— А хто ж? — з хрипом видерлось з грудей у Блажчука.
— Адамко, он хто... еге ж. Я як товаришеві, значить...
Блажчук ще хвилю стояв і дивився на мізерного, благенького Тимка, потім задер голову й розкотисто зареготав.
— Ха-ха-ха! Адамко? Ну-ну, сказав! Софія мене на Адамка проміняла? Ха-ха-ха!.. От так утяв.
Пішов, певний, здоровий, як велетень, і все сміявся. Тимко за ним.
— Ти ж як... сам бачив?
— Не бачив би, то й не казав би,— образливо муркнув Тимко.
Блажчук перестав сміятись і повернувся до нього.
— Слухай, Тимку, ти жарти кинь, я сього не люблю.
— Ну, й нехай ходить, як ти смієшся. Не до моєї...
— Тимку!.. Я довідаюсь. Як тільки брехня, то... гляди мені. Знаєш мене?
Не треба було знати. Варто було поглянути на дужого забойщика, щоб відпала охота жартувати з ним, і Тимко тямив, що розмову далі провадити небезпечно, тому, обійшовши з опаскою Блажчука, швиденько потяг до шахти.
Блажчук стояв, як стовб, і не рухався, а тільки важко дихав, роздуваючи ніздрі, й щось думав. Осторонь проходили інші шахтарі й здивовано позирали на нього.
Спиридон Черкасенко — В чаду кохання Спиридон Черкасенко — Сіячі Спиридон Черкасенко — Зима і весна Ще 91 твір → Біографія Спиридона Черкасенка
Блажчук не пішов на роботу. Він обминув високу будівлю, надшахтну, й подався далі, в степ.
Ішов поволі, а думка свердлом вертіла в мізку.
— Гей-гей, Никоне! Забагатів, що не признаєшся? — гукнув старий чередник Сила.— Куди простуєш?
Блажчук зупинився, озирнувся і, нічого не відповівши, потяг далі. Перейшов толоку, пішов житом, обійшов витолочену лису могилу й сів по той бік, жбурнувши геть лампу й копаницю.
На серці якось порожньо, тільки зрідка мигне в голові, як несвідома згадка, якась думка, щось спалахне, загориться всередині скаженим полум'ям помсти, наллються кров'ю очі, стиснуться кулаки, аж нігті вгрузнуть у долоні, скрипнуть щелепи й корч скривить обличчя, але в тую ж мить і вщухне. А одна головна думка — як се сталося? Невже все правда? — всією вагою своєю наполягла на чоло. Хотілося дужим рухом брів скинути її геть, розгладити глибокі зморшки, наче б тоді ясним усе зробилося й легко дихалося б. Груди роздувались, як ковальський міх, ніздрі не встигали відсапувати.
— Адамко... Адам Яськевич,— вертіла мізок гостра думка,— мізерний, миршавий коногон. Чи се ж правда? Бреше проклятий Тимко!.. Отже, він не насмілився б брехати. А може, який раз чого й зайшов. Проте... Софія жіночого кодла, а Адамко митецьки на гармонії грає; чистенький завсігди, вмитий, нахаба — так до молодиць та дівчат і липне. У-у, прокляте зілля! Ну, стривай, я з тебе виб'ю охоту до музик.
Ліг горілиць, не мигаючи, дививсь у прозору глибінь неба й обмірковував церемоніал помсти.
Довго так лежав.
Почало смеркати. Ревла, розбігаючись по дворах, череда, гавкали собаки, десь лаялись баби. Важко пихкала шахта, часом, ніби прокинувшись, стукала шпарко машина й знов затихала.
Засвітились зорі. Стемніло. Теплом потягло від жита. Западьпадьомкав десь поблизу перепел і вщух, ніби дослухався. Закалатав коло магазину сторож, свиснув городовик протяжливим свистом, ще раз, йому відповів другий... Тихо, тільки шахта стогне.
Блажчук підвівся, посміхнувся в уси,— щось вигадав.
— Ні, рано ще, ще й гудка не було,— буркнув і знову ліг.
Наче в одповідь йому цекельним хрипом прорізала повітря шахта, й почулось довге, люте ревище, немов з-під самої землі, й почувалося, як тремтіла земля, ніби від напруження.
— І тепер рано трохи. Треба перегодити,— думав Блажчук і не ворушився.— Прийде, мабуть, годині о дванадцятій. Хе-хе-хе,— сміявся без згуку,— тут ми їх, голубчиків!.. Хе-хе-хе!..
Прийшов, крадучись, до хати. Світилось, але вікна було завішено. Припав до щілини. Так, обоє, сидять на ліжку й дослухаються. Мабуть, ходу почули. Вона встала, підійшла до столу й загасила світло.
Вхопився за серце — ладне було вискочити, в голові закрутилося, ноги тремтіли. Звірячий рик ледве стримав стиснутими зубами, аж хруснули. Хотів висадити вікно з рамою, пхнути дужим плечем стіну на них, підпалити стріху...
Повернувся і, тихо ступаючи, одійшов.
Він пішов і постукав до балагану, де спала артіль земляків. Але в хаті не було нікого, й він поліз по драбині на горище. Наступив комусь на руку.
— М... що? Га? — сів шахтар.— Який воно чорт товчеться поночі?
— Стривай, не лайся,— відповів Блажчук.
— Никін?..— здивувався той.— Чого ти?.. Ти ж на роботі?
Блажчук черкнув сірничком і освітив горище, де врозкидку на купах рам'я, в пилюці, спали шахтарі, брудні, закурені, невмиті. Повернувшися з роботи, тяжко знеможеш, спали, як забиті. Годі було будити криком і Блажчук ходив поміж ними, брав за руки й садовив кожного.
Кляли, погано лаялись, але, впізнавши його, замовкали й тільки дивилися безглуздо виряченими очима, нічого не розуміючи.
Побудив усіх, вклоняючись на всі боки, кликав на весілля.
І знову дивилися, і знову нічого не розуміли.
— Гей-гей, чи заціпило вам, товариші! — гукнув.— На весілля ж кличу, жінку заміж видаю, пити-гуляти прошу.
— За Адамка? — спитав хтось із кутка.
Крутнувся, ніби хто шпигнув його.
— Ти почім знаєш?
Але всі вже догадувалися й обережно усміхалися.
— Ого, всі знають, не сам я.
Вхопився за голову й застогнав, як зв'язаний лев.
— Прррокляті!.. Чому мовчали? Чому не казали?..
— Хм... да, тобі скажи... Видима смерть страшна.
Він трохи заспокоївся.
— Ну, то ходімо ж,
— Та куди ж?
— Весілля справимо, горілку пити ходімо. Частую всіх до ранку.
Чухались, неохоче підводились і зодягались, але не сперечались.
По дорозі розбудили Середиху, взяли три четвертини.
— Завтра гроші віддам,— кинув їй Блажчук.
Середиха з підозрінням дивидася на пізніх гостей, щось недобре відчувала й пішла назирцем, замкнувши хату.
Надійшли до Блажчукової халупи.
— Ну, бояри, ставайте хто коло вікон, а я стукатиму в двері. Та пильнуйте, щоб, крий Боже, молодий не втік, а то весілля пропаде.
Товариство, чекаючи на цікаву сцену, яку не завжди побачиш, було у веселім настрою. Почулись сміхи, жарти.
Блажчук торохнув постолом у двері й не своїм голосом крикнув:
— Відчиняй!..
Загавкали собаки, застукав сторож.
В хаті як вимерло все. Всі знишкли й слухали, притаївши дух.
Блажчук осатанів.
— Відчиняй, прроклята! — гукав у нестямі й торохтів у двері кулаками.
Дзенькнув засув.
Блажчук замовк. Обережно ступив через поріг. Софія стояла в темряві і не могла поворухнутись.
Зазирнув за двері, в кутки, заставлені діжкою, ночвами, мішком з борошном. Одіпхнув жінку і ввійшов у хату.
— Ану, світи! Чого стоїш у сінях?
Черкнув сірничок і освітив убогу, але чепурно прибрану оселю шахтаря.
Зняла шкло з лампи, засвітила, але надіти не в силі була: вся здригалася, немов од вогкого холодного вітру, й дрібно дзенькало шкло об зубчасті вінця лампової машинки.
Блажчук озирнувся по хаті. Не було нікого.
— Спала? — похмуро звернувся до Софії.
— Ссспала,— відповіла й клацнула, здригнувшись, зубами.
Стояла коло столу в одній спідниці поверх сорочки.
— Чого тремтиш, як у пропасниці? — гримнув, і хижо блиснули чорні очі з-під насуплених брів.
Не відповіла, тільки спустила очі, щоб заховати пекельний жах.
— Се що? — показав він на картуз і ціпок на лаві.
Зробилася біліш білої стіни, губи посиніли.
— То він, виходить, тут...
Блажчук підняв ліжник і, нахилившись, заглянув під ліжко.
Випростався й страшним реготом сповнив хатину, аж шибки задеренчали жалібно в вікнах.
— Ге-ей, товариші! Прошу до хати! Молодий тут! Справимо весілля на славу.
Вона впала, ридаючи, обіймала коліна, хилилася до землі й цілувала брудні, сірі од глею постоли.
Адамко зайцем шугнув з-під ліжка до дверей, та не довелося жахливому донжуанові ночувати сієї ночі дома: попав просто в руки шахтарям, що входили в хату.
— Ха-ха-ха! — реготав, мов несамовитий, Блажчук.— Гарний молодий, що з весілля тікає. Тримайте, хлопці, цупко тримайте, а то вислизне.
Адамко одразу борсався, намагався видертись, навіть укусив когось за руку, але, діставши по пиці, знишкнув і понуро схилив голову. Кров з носа капала на груди, на білу сорочку.
— Ану, годі! — гримнув Блажчук на жінку.— Підводься!
Не встала, ще щільніш припала до ніг і заголосила.
— Вставай, вставай,— говорив чоловік,— уміла кохати, умій і до шлюбу стати.— Ану, годі, кажу!
Дужим рухом ноги віджбурнув її до стіни. Впала й корчилась в риданнях.
— Станови стіл насеред хати, а на стіл Середишине добро,— будемо вінчати.
Злорадо регочучи, шахтарі відсунули стіл насеред хати, поставили на нього три четвертини з горілкою, хліб, низку тарані й цибулю. Блажчук підняв Софію й поставив поруч з переляканим Адамком.
— Як же ж їх вінчати, хлопці, коли вони не одної віри?
— По-нашому, по-шахтарському.
— Ну, то хто за попа, хто за дяка, а я за шахвиря, бо впаде вона.
Почалася дика сцена: водили круг столу, співали сороміцьких пісень, виголошували блюзнірські казання.
— Доволі, амінь! — промовив Блажчук.— Переносьте стіл на місце, садовіть молодих на покуті, та й самі сідайте: будемо пити, гуляти, молодих прославляти і себе не забувати.
Шахтарі відповіли реготом і жартами.
Пиячили до ранку.