Чорно... душно... Сліпить очі,
Впалі груди не дихнуть...
Під землею в царстві Ночі
Квіти сонця не цвітуть.
Та в душі, з віків знебулій,
Ще ясніш горять огні,
І не зникли в млі минулій
Волі жданої пісні.
Виростають вільні крила...
Хто ж стримає нашу міць,
Коли в мури вільна сила
Вдарить громом блискавиць?!
Зірвем сонце! — море світла
Кинем в чорную глибінь,
Кинем квіти в рабські житла
В житла пітьми і терпінь!
1920
Гімн незламності людського духу й віри у визволення, де підземна шахтарська темрява переростає в універсальний символ соціального та національного поневолення, доланого прометеївським поривом до світла.
Вірш «В царстві ночі» датується 1920 роком — переломним періодом українських визвольних змагань і водночас початком тривалого еміграційного шляху Спиридона Черкасенка, який на той час опинився у Відні, а згодом переїхав до Ужгорода. Попри геополітичні катаклізми 1920-х, автор повернувся до своєї визначальної шахтарської тематики, глибоко пережитої ним під час учителювання на Донбасі (Новопавлівські та Лідіївські рудники в 1895–1910 роках).
У творчій еволюції Черкасенка цей твір становить ланку синтезу його раннього реалістично-соціального народництва зі зрілим модерністським неоромантизмом. Пережите в шахтарських вибоях набуває тут символічно-філософського узагальнення: мотиви невільницької праці трансформуються у метафору поневоленої, але духовно не скореної нації, що виборює власне воскресіння.
Поезія написана правильним чотиристопним хореєм із послідовним чергуванням жіночих та чоловічих закінчень, що надає ритму карбованого, маршового, майже закличного характеру. Симетричне перехресне римування (АбАб) гармонійно поєднується з внутрішньою динамікою інтонаційного зламу від трагічної констатації до життєствердного пафосу.
Евфонійна фактура твору спирається на алітерацію зімкнених та дрижачих приголосних ([р], [д], [г], [б]), які створюють ефект підземного гулу, грому й вибухової сили. Асонанси відкритих голосних [о] та [а] у фінальній строфі увиразнюють контраст між безвихіддю шахтної «пітьми» і тріумфальним спалахом визвольного «світла».
Центральний конфлікт вірша розгортається на фундаментальній бінарній опозиції світла й темряви, де «підземне царство Ночі» функціонує одночасно як матеріальний простір каторжної шахтарської праці та як екзистенційний простір рабства. Втім, фатальне згасання земного буття («квіти сонця не цвітуть») компенсується внутрішнім осяянням — нетлінним «вогнем» пам'яті та свободолюбства, що визріває в глибині стражденної душі.
Смислова кульмінація поезії позначена яскравим прометеїзмом та титанізмом. Образ «вільних крил» і мотив удару «громом блискавиць» апелюють до романтичної міфології руйнування тиранії: ліричний суб'єкт не молить про спасіння, а прагне штурмувати небо («Зірвем сонце!»). Завершальний акорд кидання квітів і сонця у «рабські житла» розкриває жертовну, гуманістичну місію бунту — перетворення пекла безнадії на оновлений простір життя і гідності.
Теми: прометеїзм · шахтарська праця · боротьба за волю · світло і темрява · громадянська лірика