Дарма! коханням серце п’яне,
В безодні щастя поринає:
Нехай згорить, нехай зав’яне,
Що буде потім — хто те знає?..
Холодна мудрість стогне нудно:
"Минає все — й любов дочасна".
Та без кохання жить марудно,
А вічність — молодість прекрасна.
В шалену ніч нема зневір’я, —
Кохання в вічності у приймах!
Ми віримо без лицемір’я,
Що зміст життя в палких обіймах.
Налиймо ж вщерть любові келих!
Нехай живе палка рішучість!
Серед квіток, пісень веселих
Жорстоку стрінем неминучість...
Експресивна інтимно-філософська мініатюра про фаталістичне самозречення в екстазі кохання, де пристрасть постає єдиним абсолютним змістом людського буття на противагу раціональній тлінності світобудови.
Поезія належить до раннього періоду творчості Спиридона Черкасенка (кінець 1900-х — 1910-ті роки), коли поет активно друкувався в часописах «Літературно-науковий вістник», «Нова громада», «Рідний край» та альманахах модерністського спрямування. У цей час автор перебував у зоні сильного впливу неоромантичної та символістської естетики, прагнучи визволити українську лірику з рамок вузького просвітницького побутовізму й народництва.
Твір органічно входить до масиву інтимної та гедоністичної лірики доби раннього українського модернізму, перегукуючись із мотивами Олександра Олеся, Миколи Вороного та Миколи Чернявського. У цих текстах любов розглядається не просто як романтичне почуття, а як екзистенційний бунт особистості проти плинності часу та неминучої загибелі людського єства.
Вірш написано чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень, що надає ритму особливої пружності, енергійності та вольового напору. Чітка інтонаційна динаміка формується через синтаксичний паралелізм, вигуки й афористичні опозиції («мудрість» — «кохання», «минущість» — «вічність»).
Строфіка базується на чотирьох строфах-чотиривіршах (катренах) із перехресним римуванням (abab). Застосування експресивних пауз (тире, трикрапки) та окличних конструкцій наприкінці строф увиразнює внутрішнє емоційне крещендо від декларації внутрішнього сп'яніння почуттям до виклику невблаганній долі.
Центральний конфлікт вірша розгортається між «холодною мудрістю» раціонального світу та ірраціональним поривом пристрасті. Черкасенко свідомо відкидає тверезий глузд, для якого любов — лише тимчасовий спалах, протиставляючи йому концепцію кохання як прориву у справжню вічність. «Чад», «п’яне серце» та «безодня щастя» виступають тут метафорами цілковитого розчинення індивіда в моменті абсолютного екстазу.
Образ «келиха любові» та бенкету «серед квіток, пісень веселих» апелює до дионісійського первня буття й давньої традиції carpe diem («лови день»). Фінальне протистояння — готовність зустріти «жорстоку неминучість» у палких обіймах — надає ліричному переживанню неоромантичного драматизму, де загибель в ім’я повноти пережитого стає перемогою над смертю.
Філософський підтекст твору стверджує цінність суб'єктивного досвіду над абстрактною істиною. Любов для ліричного суб'єкта є формою метафізичного порятунку: навіть якщо вона веде до вигорання («нехай згорить, нехай зав’яне»), саме ця жертовна рішучість надає життю автентичного сенсу.
Теми: інтимна лірика · пристрасть і фатум · екзистенційний вибір · культ молодості · неоромантизм