В мурах, як в панцирах, упир
П'є людські сльози, піт і кров...
Чому ж не гасне сяйво зір,
Не мовкнуть співи про любов?!
І день, і ніч упир співа
Врочисту пісню перемог...
Питають квіти, дерева,
Сміється сонцем добрий Бог...
Міцні обійми дужих лаб,
Страшні пісні потвор-машин! —
І тільки раб — прикутий раб —
Плекає там тяжкий проклін,
Що вдарить громом в чорний мур,
Погасить жертвенні огні
І муки праці і тортур
Оберне в квіти і пісні!..
Експресивна урбаністична картина індустріального молоха-експлуататора, в якій гнівний протест проти закабалення людини переростає у віру у визвольний соціальний вибух.
Поезія належить до так званого «шахтарсько-заводського» циклу Спиридона Черкасенка, безпосередньо навіяного його перебуванням на Донбасі (зокрема в селищі Лідіївських рудників). Працюючи на шахтах і заводах, поет на власні очі спостерігав нищівну експлуатацію робітників, антигуманну сутність раннього промислового капіталізму та відчуження праці.
Твір відображає настрої передреволюційної доби початку XX століття, коли робітничий рух набував виразно визвольного, бунтарського спрямування. Черкасенко одним із перших в українській поезії ввів суто індустріальну естетику, поєднавши модерну урбаністичну образність із соціально-визвольним пафосом.
Твір написано правильним чотиристопним ямбом із перехресним римуванням (АбАб). Ритміка вірша імітує невпинний, залізний стукіт фабричних верстатів, створюючи акустичний ефект механічного гніту й нагнітання напруги.
Поетичний синтаксис багатий на тире, інверсії та емфатичні оклики, які динамізують розгортання монологу від похмурої фіксації поневолення до екстатичного передчуття розплати.
В основі образної системи твору лежить демонізований, міфологізований образ індустріального простору. Фабрика постає не як осереддя технічного поступу, а як хижий «упир» у кам'яних панцирах-мурах, що живиться кров'ю, потом і сльозами підневільних трудівників. Мотив вампіризму підкреслює паразитичну природу капіталістичного визиску.
Поет майстерно використовує прийом контрасту: байдужості природи та ідилічній гармонії («сміється сонцем добрий Бог», «квіти, дерева») протиставлено пекло машинних катівень («потвори-машини», «обійми дужих лаб»). Проте центральним нервом вірша є не покірність долі, а образ «прикутого раба» — нового Прометея, який таємно «плекає тяжкий проклін».
Фінал розгортає революційно-романтичну утопію: проклін робітника уподібнюється до грому, що зруйнує цитадель неволі. Трагічні «муки праці і тортур» мають через жертовне очищення переродитися у вищу гармонію («квіти і пісні»), де праця звільниться від гніту відчуження.
Теми: індустріальний гніт · соціальний протест · людина і машина · повстання пригноблених · Донбас у літературі