Хмарно... сумно... чорні луки,
Чорне поле, чорний гай...
Вітер стогне, крячуть круки.
Ох, чи скоро сьому край?!
І в душі моїй журлива
Пісня жалібно бринить...
Де ж весна-красна зваблива
Забарилася в сю мить?
Сірий день глядить в віконце,
Темно в хатоньці моїй...
Дайте світла, дайте сонця,
Дайте щастя, ясних мрій!
Сум у серці хижим круком
Кряче, б'є важким крилом...
Ох, чи скоро ж край всім мукам,
Що нависли над чолом?!
1905
Проникливий зразок громадянської й особистісної лірики, де безнадія похмурого пейзажу стає дзеркалом суспільної реакції та болісного очікування весни оновлення.
Вірш датовано переломним 1905 роком — добою Першої російської революції, коли надії на національне та соціальне визволення розбивалися об жорстокі урядові репресії, чорносотенні погроми та запровадження воєнного стану в багатьох регіонах імперії.
Для Черкасенка цей період позначений глибокими переживаннями за долю рідного народу й робітничих мас Донбасу, де заворушення придушувалися силою зброї. Поет фіксує перехідний момент від перших спалахів свободи до гнітючої атмосфери страху й виснажливого очікування справжнього духовного прориву.
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул (перехресне римування АбАб). Спадний хореїчний ритм надає поезії виразного елегійного забарвлення, підкреслюючи занепад сил і важкий плин часу.
Початкові рядки розбиті трикрапками («Хмарно... сумно...»), що створює паузований ритм зітхання. Рефренне повторення мотиву питання («Ох, чи скоро сьому край?!» / «Ох, чи скоро ж край всім мукам...») кільцює ліричну композицію.
Побудова тексту спирається на класичний для неоромантизму паралелізм внутрішнього стану суб'єкта та навколишнього ландшафту. Тотальний чорний колір («чорні луки, чорне поле, чорний гай») виступає хроматичним еквівалентом мертвого затишшя реакції та духовного спустошення.
Образ крука, запозичений із фольклорної традиції та символістського бестіарію, інтерпретується як втілення невблаганного фатуму й скорботи («Сум у серці хижим круком / Кряче, б'є важким крилом...»). Природні сили одухотворені, вітер «стогне», нагнітаючи відчуття екзистенційної задухи в межах «сірої» замкненої оселі.
Кульмінацією твору постає відчайдушний волаючий імператив ліричного «я»: «Дайте світла, дайте сонця, / Дайте щастя, ясних мрій!». Запізніла «весна-красна» переростає рамки природної пори року, перетворюючись на всеосяжний символ визволення, громадянського воскресіння та відродження життя.
Теми: революція 1905 року · душевний сум · туга за сонцем і волею · пейзажний паралелізм · сподівання весни