Хто він?

Черкасенко Спиридон

— Прошу, панотченьки, до уваги,— промовив батюшка до гостей,— щось не ладиться у нас. Нехай краще матушка нам заспіває: голос у неї чудовий. Бери, душко, гітару.

— Якої ж вам? — соромлячись, відповіла молода вродлива дружина панотцева, по-єпархіальному спускаючи свої блакитні оченята.

— Малоросійської, небезпремінно малоросійської,— зауважив о. Анемподист.— Нема й краще над українську народну пісню. Оту знаєте — "Тяжко, важко в світі жити"? Чудова, чудова, й слова такі жалібні... Ось давайте, паніматко, вдвох. Я теж колись співав...

Справді, о. Анемподист був непоганий співець і добре-таки окселентував матушці.

Вони скінчили спів, і по хаті залунали оплески задоволених гостей і крики "браво"!..

— Що це? — підвівсь о. Сосіпатр — Ось стривайте, утнем вам удвох із матушкою дует... Кхм...

— Така її до-оля, о Боже мій милий!..

Чудова, журна мелодія й прекрасні слова українського генія викликали справжній ентузіазм.

— Оце пісня,— витираючи хусткою очі, зітхнув дяк.

— Ні, панотченьки,— філософствував о. диякон, розмахуючи руками,— наш народ... народ наш... Його треба зрозуміти... Пісні — то скарб душі народної, творчість його духу...

— Заткни фонтан, о. диякон... Давайте ще хором... Ті-та-та... Починаймо!..

— Реве та сто-о-гне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива...

— Вникнуть треба, вникнуть,— знов почав диякон, коли всі вщухли в журлйвій задумі.— Ми живемо побіч, можна сказать, і не знаємо нашого народу...

— Облиш, о. диякон, се тобі не мітинг.

— А що ви думаєте? диякон правду каже. Ми й справді якось випадково навчились отсих пісень народних, а всього багатства їх не знаємо.

— А які чудові слова, які мелодії.

— Ану, матушко, соло.

— Просим, просимо.

— Ой одна я, одна, як билинонька в полі...

— Браво! Браво!

— Біс! повторить!..

Матушка знов заспівала.

— Валяй — "Б'ють пороги".

— Ні, краще— "Зацвіла в долині..."

— Дует, дует... І широкую долину...

— Ой, Дніпре, мій Дніпре!..

— Гетьмани, гетьмани!..

— Вам, батюшко, пакет,— перебив суперечку церковний сторож, увійшовши до кімнати.

— Який там іще пакет?

— Я об тім низвестен. Ось...

— Хм... "Від Об'єднаного Комітету"... Ще що вигадали!..

—Що там таке, отче?

— Просять збирати жертви на пам'ятник Шевченкові.

— Якому Шевченкові?

— Хто такий Шевченко?

— Соцький у нас Шевченко Яким.

— Ха-ха-ха!

— Хо-хо-хо!.. То чи не йому пам'ятник?

— По нерозумію глаголіте, отці,— обурився диякон.— Поет український — Шевченко.

— Український? цебто мазепинський?

Ну, зась: не розживуться.

— Дзуськи! що він таке?

— Ми його не знаємо...

— Яка з нього користь...

— Ну, та не хвилюйтесь, панотченьки, годі про се!.. Під сукно!.. Настрой, душко, гітару.

— Хором, хором!..

— Бас, починай, бас... отець диякон!.. Ну-ну...

— Як ум...

Як умру, то поховайте

Мене на-а моги-и-лі...

Батюшки добре знали й тямили в співах і чудово виконували "малоросійські народні" пісні.

Про вірш

Їдка сатирична новела, що викриває лицемірство імперського священства, яке сентиментально розчулюється українською піснею, залишаючись байдужим до реального страждання народу.

Історія

Твір написано в період активного визрівання української реалістично-сатиричної прози початку XX століття, спрямованої на викриття колонізаторської політики Російської православної церкви та асиміляторської ролі її кліру на українських теренах.

Спиридон Черкасенко, який глибоко знав побут і звичаї провінційного півдня України, фіксує потворне явище так званого «малоросійства». Російські або змосковщені попи, дяки та диякони охоче використовують шедеври Шевченка й народний мелос як п'янку екзотичну забаву під час ситого бенкету, водночас залишаючись опорою самодержавного ладу.

Форма

За жанровою природою це сатиричний прозовий етюд (образок з натури), побудований переважно у формі динамічного багатоголосого полілогу з мінімальними, але влучними авторськими ремарками.

Мовна тканина твору майстерно диференційована: піднесено-трагічні рядки української класики («Тяжко, важко в світі жити», «Така її доля», «Реве та стогне Дніпр широкий») разюче контрастують із духовно-семінарським суржиком («малоросійської, небезпремінно», «окселентував») та грубуватим жаргоном священнослужителів («заткни фонтан»).

Як читати

Головний нерв оповіді тримається на естетичному й моральному дисонансі між священним змістом народного мистецтва та ницістю споживачів цього мистецтва. Шевченкова поезія та трагічні народні балади, народжені віковим болем поневоленої нації, слугують лише акомпанементом до ситого церковного застілля.

Персонажі (о. Анемподист, о. Сосіпатр, матушка, диякон) являють собою яскраві сатиричні типи. Їхня сентиментальність фальшива: вони проливають сльози над долею сироти, але в реальному житті абсолютно глухі до потреб пастви. Спроба о. диякона дошукатися істини («наш народ... його треба зрозуміти») безцеремонно обривається вульгарною реплікою колеги, демонструючи справжнє ставлення кліру до духовних пошуків.

Назва «Хто він?» набуває виразного філософсько-публіцистичного підтексту: хто ж такий український народ для цієї духовної еліти — джерело натхнення, незбагненний чужинець чи безсловесна тяглова сила, чиїм горем можна насолоджуватися під чарку?

Теми: сатира на духовенство · малоросійство та псевдонародність · профанація культури · Шевченкова спадщина · лицемірство

Усі поети