Спускає ніч серпанок свій таємний,
Горять зірки, мов тихая любов,
І світ страшний хова свій образ темний —
На йому кров... усюди кров...
О ніч-збавителько пречистая, святая,
В жалобу смерті ти його повий,
Хай щезне він од краю і до краю,—
Покрий його... навік покрий!..
Даремно все!.. бо образ той кривавий
Не вкриє й ніч... Він тут... мовчи...
І в пітьмі він малюється яскравий —
І важко дихає вночи...
1907
Глибока медитативна поезія відображає болісну травму свідомості від споглядання кривавих жахіть революційної доби, коли ніч виявляється неспроможною затулити пам'ять про насильство. Пафос твору коливається між палким благанням про забуття та жахом перед невідступними привидами злочину.
Поезія датована 1907 роком — періодом реакції після поразки Першої російської революції 1905–1907 років. Це був час жорстоких урядових репресій, каральних експедицій, страт, погромів і водночас виснажливого терору, свідком якого був Черкасенко, живучи в промисловому регіоні з його кривавими робітничими зіткненнями та страйками.
Твір зафіксував загальноєвропейську й українську кризу гуманізму, коли катастрофічний масштаб насильства зруйнував народницьку віру в лінійний суспільний прогрес і залишив людину віч-на-віч із кривавим мороком історії, що набув рис макабричної галюцинації.
Вірш написаний п'ятистопним ямбом із перехресним римуванням і чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, проте гармонійний класичний розмір навмисно деформується частими паузами, трикрапками та синтаксичним зламом фраз, що створює ефект утрудненого, переривчастого дихання.
Ритмічна нервовість увиразнюється антитезами («тихая любов» — «образ темний», «горять зірки» — «усюди кров») та експресивними вигуками-імперативами («Він тут... мовчи...»), які ламають монотонний потік мовлення на драматичні уривки.
Образ ночі розгортається в традиційному для символізму дуалізмі: спочатку вона постає як «пречистая, святая збавителька», здатна накинути серпанок на земні страждання й подарувати рятівне забуття, проте згодом виявляє абсолютне безсилля перед кривавим фантомом реальності.
Кров стає всепроникною, маніакальною домінантою художнього зору ліричного героя. Світ більше не сприймається цілісним — він деформований і перетворений на «кривавий образ», який не розчиняється в пітьмі, а навпаки, малюється в ній із гіпертрофованою, зловісною яскравістю, переходячи в статус незнищенного психопатологічного марища.
Фінальна персоніфікація («І важко дихає вночи...») остаточно стирає межу між суб'єктивним кошмаром і фізичною реальністю. Невидимий монстр терору й насильства оселяється в самому повітрі доби, позбавляючи людину останнього прихистку — безпечного сну й внутрішнього спокою сумління.
Теми: травма революційного терору · кривавий морок доби · безсилля ночі й забуття · фантоми сумління · експресіоністичний жах