Сонце востаннє землі усміхаєтся
Й тихо за гори далекі ховається,—
Світе, засни, відпочинь!
Спіте, потомлені, спіте, заплакані,
Спіте, задурені, спіте, залякані! —
Ночі насунулась тінь...
Доля суворая з ранком прокинеться,
Хижим шулікою на люд накинеться,—
Думки про щастя покинь!..
Доки ж ніч-матінка ласкава, темная
Тягнеться тихо, мов казка таємная,
Поти засни, відпочинь.
Хай хоч у сні тобі щастя всміхається,
Серце намучене сном навтішається,—
Доле проклятая, згинь!..
1906
Прониклива громадянсько-філософська колискова, у якій нічний спокій постає єдиним тимчасовим прихистком для знедоленого, скривдженого люду перед невідворотним зіткненням із жорстокою дійсністю. Поезія сповнена глибокого співчуття до пригноблених і виразного соціально-визвольного оптимізму крізь трагічний пафос доби.
Поезія «На добраніч» постала 1906 року в розпал подій Першої російської революції, коли Спиридон Черкасенко вчителював у шахтарських селищах Донбасу (зокрема на Лідіївських рудниках). Безпосереднє спостереження за виснажливою, безпросвітною працею робітників, їхнім злиденним побутом та спалахами соціального спротиву сформувало неповторний пафос ранньої лірики митця, сповнений солідарності з пригнобленими.
Твір органічно увійшов до першої поетичної збірки автора «Хвилини» (1909), позначеної поєднанням народницької тематики з модерністськими пошуками перехідної доби. Для Черкасенка період 1905–1907 років був часом інтенсивного утвердження власного літературного голосу в контексті нової української хвилі поруч із Миколою Вороним, Олександром Олесем та Володимиром Винниченком.
У цьому вірші відчутний перегук із традицією ліричної «пісні-заколисування» знедоленого народу, характерною для Тараса Шевченка та Павла Грабовського, проте переосмисленою крізь призму неоромантичної образності початку XX століття.
Вірш написано переважно тристопним анапестом із пірихіями та ритмічними варіаціями (амфібрахічними вкрапленнями), що відтворює плавну, монотонно-заколисливу, але водночас внутрішньо тривожну інтонацію колискової пісні.
Строфіка базується на тривіршах (терцетах) із моноримою та клаузульним контрастом: перші два довгі рядки завершуються жіночою римою, а фінальний усічений рядок кожного терцета — чоловічою римою (ааб ввб ггб...). Таке композиційне членування надає кожному третьому рядкові характеру рефренного зітхання або драматичного наказу-заклинання.
Центральною віссю твору виступає романтичний контраст між лагідною, материнською ніччю («ніч-матінка ласкава, темная») та хижою реальністю прийдешнього дня. Сон постає не просто фізіологічним перепочинком, а сакралізованим простором ескапізму, де намучене серце людини з народу може здобути примарну волю й забуття від гніту.
Образ долі персоніфікується у загрозливій зооморфній метафорі («Хижим шулікою на люд накинеться»), що посилює соціальний та психологічний фаталізм поезії. Суцільна низка дієприкметникових означень («потомлені», «заплакані», «задурені», «залякані») розгортає колективний портрет трудового народу, розкриваючи масштаби його морального й фізичного визиску.
Фінал твору звучить як пристрасне заклинання-прокляття («Доле проклятая, згинь!..»), де пасивна скорбота переростає в емоційний бунт. Цей вигук виводить вірш за межі суто інтимної меланхолії в русло революційно-визвольної романтики початку століття.
Теми: громадянська лірика · мотив сну та забуття · соціальна несправедливість · співчуття до знедолених · неоромантизм