На світанні
Черкасенко Спиридон
Я знов самітній... Смуток мій
Заснув, знеможений блуканням,
В душі моїй,
Як пусто скрізь перед світанням!
І тільки крок мій запізнілий
Бульвар тривожить опустілий,
Та серце піснею-риданням
Заснулий будить сум —
На муки й глум...
Зо мною плаче хтось?.. Ах, ні"!
В гущавині старого саду,
В німих пустелях,
Свою досвітню серенаду,
Свій гімн весні
Видзвонює в чарівних трелях
Співець кохання.
Ніхто не слуха... Тільки я
Свої утримані ридання
Вплітаю в трелі солов'я...
Я кличу знов загублену весну,
Я ятрю знов криваву рану
І молодість свою кохану,
Благословляю і клену:
Немає сил мовчать,
Утримать серце, щастям п'яне!
Хвилини йдуть...
Гей, час кінчать!
Небавом місто хиже встане —
І співи щастя, мук, любові
Заглушить гамір ярмарковий...
Ось він іде. наш вартовий:
— "Ідіть вже спатиі Сором, пане,—
Ви п'яні!" —Я? О, Боже крий...
Не я, мій кате,—серце п'яне...
1914
Про вірш
Драматичний урбаністичний монолог про душевне спустошення, самотність митця та зіткнення екстатичного пориву серця з глухою реальністю міщанського повсякдення.
Історія
Поезія датована 1914 роком — рубежем, коли Спиридон Черкасенко переїхав до Києва, активно співпрацював із часописами «Літературно-науковий вістник», «Рада», «Світло», а також поринув у вир театрального життя в театрі Миколи Садовського. Цей час збігся з початком Першої світової війни та загостренням екзистенційної тривоги в інтелектуальних колах українського модернізму.
Твір маркує перехід автора від чистої пейзажності чи соціальної шахтарської тематики до складного психологічного урбанізму. Місто тут постає як відчужений, ворожий простір («місто хиже»), де поет-візіонер почувається абсолютно самотнім деміургом серед байдужої міщанської юрби.
Форма
Вірш написаний чотиристопним ямбом із переривчастими вкрапленнями скорочених рядків (дво- та тристопних), що створює ефект рваного, схвильованого дихання, психологічного надриву та інтимної сповідальності.
Строфічна будова астрофічна, комбінована: суміжне, охопне та перехресне римування вільно чергуються слідом за зміною емоційних регістрів ліричного героя. Звукопис рясніє алітераціями сонорних [р], [л], [н], що передають як солов'їний спів, так і приглушене ридання та нервове биття серця.
Як читати
Центральна колізія розгортається між поетичним космосом самотнього героїчного духу та приземленим матеріальним світом. Образ світанку тут символізує не оновлення чи світлу надію, а радше мить жорстокого пробудження соціуму, неминучого наступу «хижого міста» з його «гамором ярмарковим», який здатен розтоптати будь-яку тонку душевну красу.
Паралелізм переживань ліричного героя зі співом солов'я в старому саду вказує на трагічне становище поета-романтика: соловей шле «гімн весні» в німих пустелях без слухачів, так само як герой вплітає власні невимовні ридання у звуки пташиного співу. Мотив кохання тісно сплітається зі зболеним відчуттям вичерпаної молодості, яку автор одночасно «благословляє і клене».
Фінальний діалог із нічним вартовим слугує гострою іронічною пуантою. Обиватель сприймає стан духовної екзальтації та відчаю за банальне побутове сп'яніння («Ви п'яні!»), на що поет відповідає трагічною метафорою вищої чутливості: «Не я, мій кате, — серце п'яне...», остаточно утверджуючи прірву між мистецьким покликанням і наглядацькою прозою життя.
Теми: урбаністична лірика · трагедія митця · самотність у місті · любовна туга · психологізм