Тихо над річкою в ніченьку темную.
Спить зачарований ліс.
Ніжно шепоче хтось казку таємную.
Сумно зітха верболіз.
Нічка розсипала зорі злотистії:
Он вони — в річці, на дні.
Плачуть берези по той бік сріблистії,
Стогне хтось тяжко вві сні.
Що йому мариться? Щастя улюблене?
В хвилях зрадливих життя?
Може, то серце нудьгує загублене,
Просить, шука вороття? —
Важко навіки минулому зникнутиі..
Нічка зітхає, мовчить.
Страшно, і сумно, і хочеться скрикнути —
Пітьму зловісну збудить.
1906
Елегійний нічний пейзаж, сповнений таємничого смутку, поступово переростає у тривожну психологічну рефлексію над незворотністю минулого та гнітючою пітьмою буття.
Вірш написаний у 1906 році — у період революційного піднесення та наступного розчарування й реакції в Російській імперії, що глибоко позначилося на світовідчутті українських митців доби модернізму. Для самого Спиридона Черкасенка це був час активної праці народним учителем на Донбасі (на Лідіївських рудниках), де шахтарські будні контрастували з його тонкою романтично-символістською лірикою.
Поезія належить до раннього періоду творчості письменника та увійшла до його першої поетичної збірки «Хвилини» (1909). У цій книзі автор заявив про себе не лише як співець шахтарської праці, а й як витончений пейзажист і неоромантик, здатний тонко фіксувати найневловиміші рухи людської душі крізь призму природного світу.
Твір написано чотиристопним дактилем із чергуванням дактилічних та чоловічих клаузул, що створює плавний, уповільнений і наспівний ритм, схожий на тихий рух води або коливання нічного вітру.
Строфіка представлена чотиривіршами (катренами) з перехресним римуванням (АбАб), де непарні рядки завершуються розлогими трискладовими дактилічними римами («темную — таємную», «злотистії — сріблистії»), а парні — лаконічними чоловічими («ліс — верболіз», «дні — вві сні»), підкреслюючи романсову природу поезії.
Початкова статична картина нічної тиші та зачарованого лісу швидко наповнюється драматичним одухотворенням: природа у вірші постає суцільним живим організмом, де верболіз зітхає, плачуть берези, а вода приховує відблиски зір, немов утрачені скарби. Пейзаж слугує не просто тлом, а прямим дзеркалом внутрішнього болю ліричного суб'єкта, розмиваючи межу між зовнішнім спостереженням і сокровенним переживанням.
У другій частині твору з'являється нерозгадана фігура — «хтось», чий стогін і туга за втраченим щастям втілюють екзистенційну кризу покоління. Хвилі «зрадливих життя» та марні спроби «серця загубленого» віднайти вороття перетворюють інтимний жаль на метафізичне усвідомлення невблаганності часу.
Фінал твору звучить напрочуд експресивно: меланхолійне споглядання вибухає внутрішнім бунтом проти безвиході («хочеться скрикнути — пітьму зловісну збудить»). Тут виразно відчутний неоромантичний порив подолати морок і душевне оціпеніння за допомогою вольового жесту й голосу поета.
Теми: пейзажна лірика · символізм · самотність і пам'ять · неоромантизм · душевна тривога