Тихая ніченька, ніч чарівниченька
Землю вкриває.
Князь наш яснесенький — місяць повнесенький
Лагідно сяє.
Он усміхаються, в хмарки ховаються
Зірки злотисті.
В тінях заховані, сплять зачаровані
Квіти барвисті.
Купами темними, сумно-таємними
Верби схилились.
Спить люд замучений, горем засмучений —
Всі потомились.
Радість хвилинную й працю невпинную
Нічка приспала,
З ними й жахливую долю зрадливую,—
Бодай не встала!..
1906
Ідилічний нічний пейзаж, який трансформується у вистраждану соціальну молитву про забуття злигоднів і тривалу втому виснаженого народу.
Поезія створена 1906 року в розпал революційних збурень і репресій, що безпосередньо вплинули на світогляд українського шахтарського та селянського середовища. Черкасенко в цей час активно публікувався в часописах «Нова громада», «Громадська думка» та «Рада», де формувався новий тип української громадянської лірики, тісно спаяної з фольклорною мелодикою.
У цьому вірші відбилася спроба поета віднайти гармонію в природному колі на тлі виснаження народних сил, коли поразки робітничих страйків і щоденне фабрично-заводське та хліборобське ярмо вимагали бодай хвилинного перепочинку для згорьованої душі.
Вірш побудований у формі чотиривіршів із вишуканою внутрішньою організацією: кожен непарний рядок несе в собі внутрішню риму (ніченька — чарівниченька, яснесенький — повнесенький, усміхаються — ховаються, заховані — зачаровані, темними — таємними, замучений — засмучений, хвилинную — невпинную, жахливую — зрадливую).
Метрична основа — чотиристопний хорей із цезурою або чергування дво- та тристопних хореїчних відтинків із винятково жіночими та дактилічними закінченнями, що надає віршу рис народнопісенної колискової з притишеним заколисуючим ритмом.
Перша частина твору розгортає казково-фольклорну персоніфікацію природи через рясні демінутиви («ніченька», «чарівниченька», «яснесенький», «повнесенький», «зірки злотисті»). Ніч виступає лагідною царицею, здатною втихомирити земний хаос і надати всесвітові сакральної тиші, де місяць осмислюється як міфічний «яснесенький князь».
Кульмінація тексту руйнує суто естетичне споглядання: в ідилію вривається образ «люду замученого», чиє горе настільки безмежне, що сон стає єдиним порятунком від нестерпної реальності. Верби, що традиційно асоціюються з сумом в українській культурі, схиляються як німі свідки трагедії покріпаченого народу.
Фінальна строфа набуває драматичного звучання закляття або прокльону недолі: ліричний герой благає ніч навіки приспати злигодні («бодай не встала!»). Цей крик болю оголює соціальний нерв твору, перетворюючи колискову на трагічне осягнення людської приреченості.
Теми: нічний пейзаж · народне горе · сон як порятунок · трагічна недоля · фольклорна символіка