Поле
Черкасенко Спиридон
Широкеє поле кругом зеленіє
Все в шатах квітчастих, розкішних, рясних,
Неначе невіста — вся повна надії,
Жадає і щастя й обіймів палких.
Широкеє поле, святая країно,
Як любо на тебе дивитись мені!
Обняв би, кохав би, зелене, без впину,
Упав би й забувся в твоїй ширині!
А сонце пригріло б з високого неба
Занедбаних в долі зрадливій сиріт,
Заплакали б хмарки — і слізок на тебе
Сипнуло б багато на травку, на цвіт...
Прощай же, широке, бо треба тікати!
На спомин нарву я червоних квітів...
Прощай же, святеє: он німець пикатий
Кричить, щоб забрався, в траві не сидів...
Про вірш
Елегійний пейзажний вірш із гірким соціальним зламом, у якому пасторальне милування рідною природою розбивається об реальність колоніального й соціального відчуження рідної землі.
Історія
Вірш постає на тлі гострого аграрного питання в Україні на межі ХІХ–ХХ століть, позначеного масовим обезземеленням селянства, колонізацією південноукраїнських родючих степів іноземними колоністами й поміщиками та перетворенням корінного хлібороба на безправного наймита чи зайдлого жебрака.
Твір увійшов до раннього періоду творчості Черкасенка, коли поет осмислював трагедію українського селянина, який, залишаючись закоханим у красу отчого лану, фактично позбавлений права володіти своєю землею і вигнаний із власного прадавнього простору.
Форма
Твір написано тристопним анапестом із пірихіями, що зумовлює наспівну, широку хвилеподібну мелодику, яка гармонійно відтворює безкраїй просторовий розмах степового ландшафту.
Строфіка представлена чотирма чотиривіршами з перехресним римуванням (АbАb). У перших трьох строфах панує плавна лірична інтонація, яка в четвертій різко ламається дисонансним, обірваним мовленнєвим жестом.
Як читати
Перші строфи витримані в традиціях фольклорного романтизму та поетики Тараса Шевченка: зелене поле персоніфікується в образі юної нареченої («невісти»), що чекає щастя й обіймів. Поетичний суб'єкт переживає пантеїстичне розчинення у просторі («святая країно», «упав би й забувся»), шукаючи в природі материнського прихистку для «занедбаних в долі зрадливій сиріт».
Кульмінація вірша побудована на прийомі різкого естетичного й семантичного контрасту (оксюморонної розв'язки). Гармонія квітчастого поля та небесного милосердя брутально перекреслюється появою чужого власника («німець пикатий»), чий окрик повертає ліричного героя до принизливої реальності.
Фінальний жест — нарвати червоних квітів на спомин під час утечі — перетворюється на символ втраченого раю та прихованого болю безземельного народу. Червоний колір набуває подвійного значення: пам'яті про красу рідного краю та закодованого знаку майбутньої кривавої розплати за національну наругу.
Теми: поетизація краси рідного поля · безземелля та гірка доля селянина · соціальна наруга й чужинецький визиск · втрачений пасторальний рай · трагічний розрив людини і рідної землі