Межею йду. Гадюкою з-під мене
Біжить вона кудись удалечінь,
А там село, людське життя злиденне
І горенька незмірна глибочінь.
Іду... куди?.. І сам того не знаю.
Дзвенить співець весни десь угорі,
Земля пала, і марево без краю
Далеко котиться в шаленій грі.
Горить... пече... Усе довкола мліє...
Дощу! дощу! порепалась земля,
Де-де чорніє мертва ще рілля.
І душу жах пройма, і серце ниє,
Бо Голод-цар крилом вже грізно віє
І пащеку страшенну роззявля...
Драматичний експресіоністичний сонет-крик про фатальне наближення посухи, селянського зубожіння та апокаліптичного образу Голоду-царя.
Поезія Спиридона Черкасенка постала на тлі разючих соціальних і природних катаклізмів українського села кінця XIX — початку XX століття, де посухи та неврожаї ставали джерелом масових трагедій, злиднів і голодної смерті трударів. Будучи народним учителем і пильним спостерігачем народного лиха, Черкасенко глибоко переймався беззахисністю селян перед стихією.
Вірш розвиває традицію громадянської скорботної лірики (Тарас Шевченко, Іван Франко, Павло Грабовський), однак естетично виходить за межі реалістичного побутописання, надаючи картині засухи рис експресіоністичної вселенської катастрофи.
Твір написано у канонічній формі класичного сонета (чотирнадцять рядків: два катрени і два терцети), витриманого п'ятистопним ямбом. У катренах реалізовано перехресне римування (аБаБ вДвД), тоді як терцети об'єднані схемою з парними й охоплюючими співзвуччями (еЖЖ еЖЖ або її модифікаціями), що створює ефект замкненого задушливого простору.
Ритм ускладнений численними цезурами, паузами та уривчастими інтонаціями («Горить... пече... Усе довкола мліє... / Дощу! дощу!»), які імітують фізичну задуху й переривчасте дихання знеможеного мандрівника.
Простір твору конструюється крізь оптику приреченого руху: стежка-межа «гадюкою» вислизає з-під ніг мандрівника, ведучи в безодню народного горя. Оптичні та термічні образи («марево в шаленій грі», «земля пала», порепана суха рілля) передають фізичне відчуття пекла на землі, в якому навіть безтурботний жайворонок угорі стає гірким дисонансом до трагедії злиденного села.
Кульмінацією сонета постає монументальний міфологізований образ Голоду-царя, який розгортає крила над випаленою землею й роззявляє хижу пащеку. Ця алегорична персоніфікація перетворює природну посуху на екзистенційну та соціальну драму вселенського масштабу, де безпорадність людини перед стихією доходить до граничного трагізму.
Теми: громадянська лірика · канонічний сонет · посуха і голод · селянська доля · експресіоністичний жах · персоніфікація стихії