Уночі
Черкасенко Спиридон
На місяці блищать сріблясті осокорі,
І тихий став заснув в задумі мовчазній;
В йому і в небесах далекі сяють зорі:
Любують і вони, як в пітьмі прозірній
На місяці блищать сріблясті осокорі.
Все спить навкруг, усе тихенько спочиває,
Щоб знов прокинутись уранці до життя...
Чому ж душа моя і рветься, і ридає?
Спочинь хоча на мить! не рвися без пуття:
Все спить навкруг, усе тихенько спочиває.
Лагідна ніч в душі не має перемоги
І серця гострий біль не в силі припинить,
Не може зняти дум страшенної облоги,
Бо відгук життєвий не дасть їй відпочить:
Лагідна ніч в душі не має перемоги...
Повстане день ясний, а з ним людськії муки,—
Ніколи ніченька навік їх не приспить,—
А ранком знов ввесь світ здригнеться від розпуки...
Тому душа ридає і квилить,
Що встане день ясний, а з ним... людськії муки...
1906
Про вірш
Філософсько-психологічна рондельна поезія про болісний дисонанс між величною гармонією нічної природи та невгамовними стражданнями людської душі.
Історія
Твір створено в період революційних потрясінь 1905–1906 років, коли поразка перших народних виступів і посилення реакції спричинили у суспільстві глибоку кризу зневіри, втоми й почуття безвиході.
Поезія репрезентує модерністські пошуки Черкасенка в царині канонічних форм: автор звертається до романської строфіки (рондо/рондель), прагнучи зафіксувати суб'єктивні психологічні переживання доби модерну.
Форма
Твір написано п'ятистопним ямбом із пірихіями, що забезпечує спокійний, розмірений медитативний рух поетичного мовлення.
Форма базується на канонічній структурі ронделя з характерною системою рефренів: повторювані рядки першої строфи проходять крізь наступні строфи, утворюючи замкнене інтонаційне кільце й підкреслюючи безвихідь душевного стану.
Як читати
Образна тканина розгортається через опозицію: сріблясте сяйво осокорів, мовчазний тихий став і дзеркальність зоряного неба протиставляються розпачливому плачу людської душі («Чому ж душа моя і рветься, і ридає?»).
Природа постає байдужо-прекрасною, її лагідність не здатна зняти «страшенної облоги» зболеного розуму, оскільки відгук людського страждання в суспільстві не згасає навіть під покровом нічної тиші.
Парадоксальний фінал відкриває екзистенційну катастрофу ліричного героя: він жахається не пітьми, а прийдешнього світанку, адже ясний день несе із собою відновлення соціальних мук і людського болю, які не в силі загоїти жодна естетична гармонія.
Теми: дисгармонія душі й природи · людські страждання · нічна медитація · екзистенційний розпач · канонічна форма ронделя