Я і смуток мій
Черкасенко Спиридон
Всю ніч зо мною сум болючий мій,
Супутник-друг блукань моїх безцільних.
Нам весело у парі мовчазній,
Де б не були ми — двоє нероздільних.
Та давить нас нудьга похмурих стін,
А книги сі — живої думки препарати —
Вже виглядом самим наводять сплін
І геть женуть з набридлої кімнати.
З портретів дивляться докором нам услід
Славетних діячів померхлі очі.
Нас душить сміх... Ще мить — і пішохід
Вітає нас весняним чаром ночі,
Куди?.. Та все одно—аби звідсіль!
Ось нам шепоче дощ свого таємну казку,
Мов знахор той наврочений тамує біль
Або зашіптує уразку.
Блакитним сяєвом шипить ліхтар
Бренять на вітах перли сліз весняних.
Проваллям чорним нудиться бульвар
І в пітьмі гасить спів мелодій ресторанних.
Схилившись до колін, заснув візник...
Забувши присягу і обов'язок,
Одну із фей нічних обняв городовик
І шепче їй про чар весняних казок.
Ображений у найсвятіших почуттях,
На них наскакує ретельний
Дозорець-педагог... Кричить: "Розпуста! Жах!"
І з подругою в кабінет готельний
Спішить спасти порушену мораль
Під регіт вулиці, і глузування.,
І тихо знов..
Всесвітня етуаль—
Весна-красна — корять всіх співами кохання
(Програми їх не знають заборон!):
І старця, й буржуа, і проститутку,
І, повную чеснот, достойні ту з матрон...
Куди ж подітись нам, мій любий смутку?
Розтанути в юрбі.?.. В душі пустій,
Де з почуттів засушених зробивсь гербарій,
Чи ж викличем ми відгук весняний
Заснулих там чудово-ніжних арій?..
Світає вже-.. Спізнілий десь автомобіль
Кричить назустріч —дневі ревом п'яним,
З кав'ярень віє пахом пряним...
Встає рожевий день,
Ходімо й ми звідсіль;
Заснемо дома від турбот
Та, пригадавши свій громадський обов'язок,
Поринемо в утворення чеснот,
В які й останній ідіот
Не вірить у чаду весняних казок.
Про вірш
Іронічно-саркастична урбаністична сповідь інтелектуала про нічні блукання містом із власною меланхолією, що викриває лицемірство буржуазної моралі та кризу суспільних обов'язків під всевладним чаром весни.
Історія
Вірш репрезентує зрілу лірику Спиридона Черкасенка 1910-х років, коли поет експериментував із сатиричною та іронічною манерою письма, полемізуючи з офіціозним моралізаторством та міщанським позитивізмом. У цей період Черкасенко шукав нові форми для зображення внутрішнього розладу між духовними поривами митця і мертвотною задухою суспільного обов'язку.
Поезія тісно перегукується з традицією бодлерівського спліну й міського фланерства, характерного для раннього модернізму. Відмова від пафосу народницького служіння на користь скептичного самоаналізу та спостереження за зворотним, тіньовим боком міського життя відображає загальноєвропейський контекст кризи гуманістичних ілюзій напередодні великих суспільних потрясінь.
Форма
Твір написано п'ятистопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, перехресним римуванням і вільним переходом між строфоїдами. Довільне варіювання довжини строфічних сегментів підпорядковане невимушеному плину розповіді міського фланера.
Стилістично текст поєднує вишукану елегійну лексику («блакитним сяєвом», «перли сліз весняних») із розмовно-іронічною, гротескною фразеологією («препарати живої думки», «наврочений біль», «наскакує ретельний дозорець-педагог»). Це зіткнення високого і низького регістрів формує виразну трагікомічну тональність вірша.
Як читати
Образ смутку персоніфікується як єдиний щирий співрозмовник і двійник ліричного героя («супутник-друг блукань моїх безцільних»), який рятує його від мертвотної тиші кабінету. Книги в кімнаті знецінюються до «препаратів живої думки», а портрети славетних авторитетів викликають задушливий сміх, спонукаючи до втечі у весняну ніч — простір вільного, хоч і приреченого існування.
Міська панорама сповнена карнавального пародіювання офіційної моралі. Сатиричні типажі — задрімалий візник, городовик ув обіймах нічної феї та лицемірний «дозорець-педагог», який кричить про розпусту, прямуючи з повією до готелю — деконструюють міф про благочестиве суспільство. Весна постає стихійною демонічною «всесвітньою етуаллю», яка руйнує штучні соціальні ієрархії та підкорює собі всіх: від сеньйорів до маргіналів.
Кульмінація та розв'язка вірша позбавлені романтичного оптимізму: герой усвідомлює неможливість розчинення в обивательській юрбі, де душа перетворилася на «засушений гербарій». Світанок повертає митця до цинічної рутини — необхідності «пригадати громадський обов'язок» і брати участь у продукуванні суспільних чеснот, у які ніхто не вірить, що звучить як гострий інтелектуальний сарказм над догмами часу.
Теми: філософська іронія · урбаністичний пейзаж · сплін і меланхолія · сатира на міщанську мораль · мотив двійництва