У долині при криниці
При зеленому кленку
Посідали молодиці,
Наче птиці на току.
Посідали, заспівали,
Затужили на весь світ.
Юні роки пригадали,
Наче вишні білий цвіт.
Голоси такі високі —
Все про роки молоді.
Від коханих похоронки —
Наче градом по воді…
І виспівують вдовиці
Свою доленьку гірку
У долині при криниці,
При зеленому кленку.
Трагічна пісенно-баладна візія повоєнної жіночої долі, сповнена незгойного болю вдовиного горя та тихої скорботи за полеглими на війні коханими.
Твір віддзеркалює трагедію українського повоєнного села, яку Ганна Чубач безпосередньо спостерігала в дитинстві. Її батько, Танас Чубач, загинув на фронті Другої світової війни, а мати все життя несла тягар удівства, як і тисячі інших українських жінок. Вірш є глибокою синівською й водночас громадянською даниною матерському подвигу.
У збірках поетеси образ криниці та долини постає топосом колективної жіночої пам'яті. Уникаючи бравурної радянської патетики «перемоги», авторка фокусується на інтимній, непребутній людській біді, яка скалічила долі цілого покоління вдів.
Вірш створено чотиристопним хореєм, причому рядки з чергуванням жіночих і чоловічих закінчень гармонійно наслідують ритміку народної пісні, голосінь або веснянкових наспівів.
Строфічна побудова спирається на катрени з перехресним римуванням. Ритм підкреслено фольклорний, із характерною для української народної традиції пісенною симетрією та кільцевою композицією (повтор мотиву криниці й кленка на початку та наприкінці).
Простір твору глибоко сакралізований через архетипні народнопоетичні константи: долина, криниця, зелений клен. Криниця є вмістилищем сліз, правди та пам'яті roду, тоді як зелений клен символізує втрачену пару та нездійснене сімейне щастя.
Образ молодиць спочатку розгортається у світлому весняному регістрі («наче птиці на току», юність «наче вишні білий цвіт»), проте ця ідилія різко переривається експресивним, жорстоким порівнянням: «Від коханих похоронки — / Наче градом по воді…». Метафора граду, що б'є по живій воді, передає нищівний удар долі, який миттєво перетворює юних молодиць на довічних вдовиць.
Спів жінок набуває сакрального виміру сублімації болю: виспівуючи свою гірку доленьку на весь світ, вони не ремствують, а трансформують індивідуальну трагедію в колективну пісню-плач. Кільцева композиція закріплює непорушність цієї скорботи, залишаючи образ самотньої криниці вічним монументом материнському горю.
Теми: трагедія війни · удовина доля · пам'ять роду · материнське горе · фольклорні мотиви