Мій Олімп — та найвища гора,
Що не вища за нашу хатину.
Тут колись голосна дітвора
Калатала у дзвоники сині.
Тут колись…
І тепер, і тепер
Всі вітри тут пахучі, полинні.
Час минув, але пам'ять не стер:
Та гора — моя перша вершина.
Мій Олімп — вічна мрія моя.
Щоб зійти — не потрібно багато:
Тільки б день невгасимо сіяв
На горі, що не вища за хату…
Щемлива автобіографічна лірика про святиню отчого дому, в якій образ античного Олімпу переосмислюється крізь призму рідної сільської оселі та незгасної пам'яті дитинства.
Поезія тісно пов'язана з подільським корінням Ганни Чубач (народилася в селі Плоске на Вінниччині). Після переїзду до Києва, навчання в Літературному інституті та входження до столичного письменницького кола поетеса неодноразово поверталася подумки до свого витоку, протиставляючи штучний столичний чи академічний пафос первинній чистоті рідного порога.
У контексті української поезії 1970-х років десакралізація класичного античного міфу на користь фольклорно-патріархального простору української хати була поширеним естетичним жестом поетів, які прагнули утвердити високу гідність національного буття без пишномовного соцреалістичного глянцю.
Вірш написано чотиристопним анапестом, який завдяки трискладовій стопі з наголосом на останньому складі надає віршовому висловлюванню співучості, елегійної плавності та пісенного розгортання почуття.
Строфіка — чотиривірші (катрени) з перехресним римуванням (абаб), де чергуються жіночі та чоловічі рими. Застосування алітерацій на сонорні звуки [р], [л], [н] та асонансів голосних [і], [и] увиразнює мелодику спогаду, відтворюючи перегук степових дзвоників.
Образна домінанта вірша тримається на парадоксальному зіставленні античного Олімпу — символу недосяжної слави, божественної величі та поетичного тріумфу — з маленькою батьківською хатиною. Найвищою моральною й духовною вершиною для ліричної героїні стає не підкорення культурних пантеонів, а збереження вірності колисці дитинства, «що не вища за нашу хатину».
Пейзажні та чуттєві деталі мають виразно сенсорний характер: слуховий образ дітвори, яка «калалатала у дзвоники сині», поєднується з нюховим образом «пахучих, полинних» вітрів. Полин тут виступає класичним символом пам'яті, гіркуватого щему дорослішання та нерозривного кревного зв'язку з рідною землею.
Філософський фінал поезії зводить сходження на екзистенційну вершину до граничної простоти: найвища мудрість полягає в умінні тішитися невгасимим світлом над рідним дахом. Це апологія тихого щастя, внутрішньої гармонії та незаплямованої совісті перед спогадом предків.
Теми: мала батьківщина · пам'ять дитинства · батьківська хата · античний міф і народний побут · духовні витоки