Збігають дні, й нічого вже не треба.
Струхлявіли бажання, мов колоди.
Сокирами — все ближче — з бганок літа —
Мисливці люті — й на всі кутні — дрібно.
Ще око вирізняє куби, ромби,
Що укладаються драбинками мелодій.
Душа — потойбік неладу і ладу.
Та плівка — тоншає — й водночас, ніби грубне.
Єдине слово — й за стіну — потроху.
Й немає ані радости, ні страху,
Лиш перебої серця невеличкі
Від шерехів, що — зламані гіллячки,
Маленьких втіх пригаслий привілей
У колі, куди всесвіт проваливсь.
Сонет про згасання життя, коли бажання трухлявіють, як колоди, а душа опиняється по той бік ладу й неладу. Тиха меланхолія завершується образом малих утіх у колі, куди провалився всесвіт.
Емма Андієвська — одна з найоригінальніших постатей Нью-Йоркської групи, поетка, прозаїкиня й художниця, що прожила більшу частину життя в еміграції (Німеччина, США). Вона створила тисячі сонетів, перетворивши цю класичну форму на лабораторію сюрреалістичного письма.
Вірш із назвою «Захід» перегукується з іншими її текстами про сутінки і завершення — як дня, так і людського віку. Андієвська пише про пізню пору життя без сентиментальності, через зламаний, асоціативний образний ряд, у якому відчуття переходу важливіше за пряму розповідь.
Чотирнадцять рядків утворюють сонет, написаний переважно п'ятистопним ямбом із жіночими закінченнями. Замість точних рим Андієвська послуговується асонансами й приблизними співзвуччями (треба — дрібно, колоди — мелодій, потроху — страху, невеличкі — гіллячки), що характерно для її сонетного письма.
Ритм постійно розривають тире й вставні конструкції («Сокирами — все ближче — з бганок літа —»), створюючи враження уривчастого дихання та «перебоїв серця», про які йдеться наприкінці. Синтаксична ламаність стає частиною змісту.
Перший рядок — пряма констатація: «Збігають дні, й нічого вже не треба». Далі абстрактне переходить у предметне: бажання стають колодами, які рубають «мисливці люті» — час, що сокирами наближається «з бганок літа». Око ще розрізняє куби й ромби, «що укладаються драбинками мелодій», — гармонія світу ще відчутна, але вже як геометрична абстракція.
Ключовий рядок «Душа — потойбік неладу і ладу» описує стан, у якому протилежності втрачають значення. Плівка, що відділяє від потойбіччя, «тоншає — й водночас, ніби грубне»: парадокс передає подвійність останньої межі. Достатньо «єдиного слова», щоб перейти за стіну.
Фінал знімає драматизм: немає ні радості, ні страху, лише невеликі перебої серця від шерехів і «маленьких втіх пригаслий привілей». Всесвіт «провалився» в тісне коло — так поетка показує, як світ людини звужується до найдрібніших відчуттів, і саме в них зберігається останнє тепло.
Теми: згасання життя · плин часу · межа між світами · самотність · філософські роздуми