По небу — скільки зору, — ходить швайка, —
Із дір — серпанок — фіялковий цукор,
Серед якого — одна жовта цівка
Майбутніх катаклізмів, гніву й воєн.
Підсліпуватий легіт ледве віє —
Й намул копитний, який бруком цока,
Спорудами витягується, заки —
В мішок без вікон — дідуся Морфея.
На перехрестях пуп буття шаткують,
Що — далі й далі — чорною рікою
У пащу м’ясожерки-орхідеї.
Предмети потаємною ходою
За днем, що — в яр і повновладдя склав.
Все дихає, хоч не потіє скло.
Сюрреалістичний сонет-пейзаж вечірнього міста, де захід сонця стає фіалковим серпанком із жовтою цівкою майбутніх воєн. Буденна картина сутінок набуває тривожного, апокаліптичного звучання.
Емма Андієвська — представниця Нью-Йоркської групи, для якої сюрреалізм став природною мовою. Її сонети часто фіксують урбаністичні пейзажі Мюнхена та інших західних міст, у яких прожила поетка, перетворюючи їх на фантасмагоричні видіння.
Тема заходу сонця, традиційна для романтичної лірики, у неї позбавлена ідилії: природне явище поєднується з образами катаклізмів і хижих рослин, що відбиває досвід людини XX століття, яка пережила війну й еміграцію.
Вірш має сонетний обсяг — чотирнадцять рядків п'ятистопного ямбу з переважно жіночими закінченнями. Римування асонансне й неточне (швайка — цівка, цукор — цока, Морфея — орхідеї), а останні два рядки утворюють чоловічу пару (склав — скло), що виконує роль сонетного ключа.
Численні тире розбивають рядки на образні спалахи, змушуючи читати повільно, ніби розглядаючи полотно частинами. Синтаксис еліптичний: дієслова часто пропущено, і читач сам домислює рух.
Небо в Андієвської проколює швайка, а з дір сиплеться «фіялковий цукор» серпанку — побутові предмети стають космічними. Серед фіалкового світла з'являється «одна жовта цівка майбутніх катаклізмів, гніву й воєн»: краса вечора несе в собі передчуття катастроф.
Друга частина — місто, що засинає: стукіт копит по бруку видовжується спорудами в «мішок без вікон — дідуся Морфея». На перехрестях «пуп буття шаткують», і все це пливе чорною рікою «у пащу м'ясожерки-орхідеї» — ніч постає хижою квіткою, що поглинає світ.
Фінальні рядки повертають таємничу тишу: предмети «потаємною ходою» йдуть за днем, а все навколо «дихає, хоч не потіє скло». Ця деталь фіксує межу між живим і неживим: світ дихає, але невидимо. Читати сонет варто як серію живописних мазків, де логіку заміняє асоціація.
Теми: захід сонця · урбаністичний пейзаж · передчуття катастроф · сон і ніч · сюрреалістичне бачення світу