Візия стрічі
Гриневичева Катря
Нїм сумерк мак ще кине на далечінь сю сину,
І міць мою розщипле в неумолимій дрожі,
Мов порохно безлисте,
Підношу чоло з пилу і в ясність твою лину,
Мов псальм текучий слїзми, що стоїть на сторожі
Усіх руїн, о Христе!
Ось крізь вікно отверте щось шелестять левкої —
В очах їх блиск займаєсь від близьких лун заходу,
Блиск золотистий, хитрий —
З піль тягнуть аж до мене зітханя сонні твої,
В тиші лунає мірно гармон'я твого ходу,
Мов шепіт цитри.
Вечірний холод з трудом волочить-довгі дими,
Мов мольби ті жебрачі, великі і безсловні,
Ген сїе по каміню —
Земля ворушить лячно левадами зїльними,
Тече студеним потом у скруті невимовній,
В незглубленім терпіню...
Виджу тебе крізь листя, як по смузі туману
Ідеш у низ в задумі, на кий вандрівний спертий,
В хламиду приодїтий —
Рукою слониш очи і в пустку сходиш скляну,
З висоти маєстату у королівство смерти,
Витязю сумовитий.
Полину против тебе у радіснім знесилю,
Де тінь твоя тріпочесь сповита в пестру їльорію, —
Византийська ікона —
Упаду в пил дороги, до ніг твоїх ся схилю,
Недужу душу мою словам твоїм отворю,
О славо ти Сіона.
Мій волос промінистий шнурами весь мов повій,
І непорочна одїж ушита на сю стрічу,
В білооблачні звої —
В долонї моїй мирра, мов в мушлі тій перловій,
Зерно за зерном ловить крізь блідість таємничу
Шелест левкої.
Кладеш спокійні пальці на жар моєї скрані
І усьміхом цілуєш уста мої болючі
Від предовгої спеки —
Аж викарбутить місяць з небесної отхланї
Стать свою струпішілу і бліді кине лучі
На образ сей далекий...
І доси бачу в полі вузесеньку стежину,
Мов біла струна скрипки тремтить на роздорожі
Те волокно сріблисте...
Підношу чоло з пилу і в ясність твою лину,
Мов псальм текучий слїзми, що стоїть на сторожі
Усіх руїн, о Христе!
Про вірш
Екстатичний містико-модерністський вірш у прозі, що переплітає мотиви ранньохристиянського есхатологізму, неоромантичного тужіння та візантійської естетики зустрічі стражденної душі з Христом. Пафос твору коливається між глибоким відчуттям руїни світу й просвітленим самозреченням перед абсолютом Божественної любові.
Історія
Катря Гриневичева (1875—1947) — визначна постать західноукраїнського раннього модернізму, близька до естетичних шукань львівської «Молодої Музи». На зламі століть її творчість формувалася під сильним впливом декадансу, неоромантизму, поетики Бодлера, Метерлінка та переосмислення сакральної старовини княжої й візантійської доби.
«Візия стрічі» входить до раннього періоду творчості письменниці, коли вона писала ліричні медитації, поезії в прозі та фрагменти, оприлюднені в часописах «Літературно-науковий вістник», «Світ» чи пізніших антологіях. У цьому тексті відчутний духовний пошук інтелігенції fin de siècle, яка крізь зневіру, крах матеріалістичного позитивізму та світову втому пробивалася до очисного релігійного містицизму.
Характерною ознакою мовостилю твору є збереження галицької архаїзованої графіки й лексики (жебрачі мольби, їльорія, викарбутить, лучі), що маркує генетичний зв'язок із традицією південно-західного діалектного ареалу та бароково-візантійською гімнографією.
Форма
Твір написано як поезію в прозі (або ритмізовану прозу), що тяжіє до складної строфоїдної композиції з виразним кільцевим обрамленням: рефрен «Підношу чоло з пилу і в ясність твою лину, / Мов псальм текучий слїзми, що стоїть на сторожі / Усіх руїн, о Христе!» відкриває і завершує видіння.
Ритмічна організація спирається на хвилеподібні колони, гнучкий синтаксичний паралелізм і градацію. Внутрішня мелодика тексту живиться церковною псалтирною інтонацією, алансонськими цезурами та багатством евфонічних алітерацій (свистячі, шиплячі й плавні сонорні звуки, що передають шерхіт левкоїв, туманів і сутінків).
Як читати
Центральний хронотоп твору — сутінки, межа між згасаючим днем і мороком, що є класичним топосом модерністського символізму. Пейзаж одухотворений і водночас змучений: земля стікає «студеним потом», мольби уподібнюються жебракам, а природа перебуває у «незглубленім терпіню». У цю атмосферу космічної руїни сходить Христос, який постає не стільки грізним Пантократором, скільки «витязем сумовитим», мандрівником із палицею в руках, що ступає у «скляну пустку» земної смерті.
Образ ліричної героїні синтезує риси біблійної Марії Магдалини та нареченої з «Пісні над піснями»: вона несе мирру у «мушлі перловій», зодягнена в «білооблачні звої» непорочності, а її волосся шнуроване, мов повій. Дотик Спасителя до гарячої скрані й поцілунок зболених уст мають виразний характер містичного шлюбу (unio mystica), де страждання душі трансформується у блаженне знесилля катарсису.
Пластика тексту насичена візантизмом: Христос охарактеризований як «Византийська ікона», сповита в «пестру їльорію» (славу, ореол). Світлотінь будується на переході від «синьої далечіні» та золотистого відблиску заходу до труп'ячого місячного сяйва, проти якого ясність Христа і біла стежина-струна розглядаються як єдиний порятунок від всепоглинаючого хаосу руїни.
Теми: містицизм і віра · неоромантичне богошукання · поезія в прозі · страждання і спокута · візантійська естетика · молодомузівський символізм