Як Олеся заснула в квітці
Жили на світі сестричка і братик. Сестричку звали Олеся, а братика Василь.
От якось і каже Олеся:
— Василю, чуєш, Василю, давай гратися в піжмурки.
— Добре,— відповідає Василь,— давай.
І почали вони гратися в піжмурки. Тільки як братик заховається, то Олеся бігає, бігає, а знайти Василя не може.
Стало їй дуже прикро від цього, то вона сіла й гірко заплакала.
Плаче й плаче, аж чує, хтось обзивається до неї:
— Чого ти, дівчинко, плачеш?
— Як же мені не плакати,— відповіла крізь сльози Олеся.— Що я заховаюся, то Василь зразу мене знайде, а як Василь заховається, то я шукаю, шукаю, а знайти не можу.
— Ну, добре,— каже той самий голос.— Я тобі допоможу так заховатися, що Василь тебе зроду не знайде! Ось лізь сюди!
Підводить Олеся очі, і що ж вона бачить? Синю-пресиню, красиву-прекрасиву квітку. Глянула на неї Олеся і каже:
— Як же я влізу в тебе, коли ти зовсім малюсінька, ще й прозора та ніжна.
— Дарма,— відповідає квітка.— Ти тільки простягни вперед ручки.
Простягла Олеся ручки до квітки, і квітка почала більшати. Ось сховався в ній пальчик, ось уже не видно й руки по лікоть, ось і плечі вже в квіточці. Нарешті і вся Олеся сіла на дні квітки й сидить. А там гарно, затишно, пахтить чимось ніжним-ніжним. А гляне Олеся через пелюсточки, і все навколо таке, наче дивиться вона через синє скельце.
"Еге,— думає Олеся,— та тут таки гарно. Хай тепер Василь пошукає мене, хай попобігає!"
І справді, Василь скрізь бігає, зазирає за кущі, за горбочки, аж упрів, аж чуб став мокрий, а Олесі не знайде, хоч плач!
Олеся сидить у квітці, сміється, а тоді чує — до квітки щось летить. Так гуде, як літак, ще й дзижчить, а саме волохате, страшне.
Підлетіло до квітки, сіло край пелюсточки, а потім швидко у квітку!
Злякалася Олеся, як замахає руками, як закричить:
— Ой, боюся, боюся!
Спинилося воно, побачило дівчинку в квітці і каже:
— Чого ти кричиш? Ти не кричи і не бійся мене. Я бджілка.
Глянула Олеся — і справді, бджілка перед нею. Хоч і волохатенька, а золотиста, чепурненька, славна. Олеся й питає:
— А ти не вкусиш мене?
— Ні, що ти! — каже бджілка.— Сиди тільки смирненько.
Відсунулася набік Олеся, а бджілка пролізла на саме дно квітки, умостилася там гарненько, і що ж вона робить?
Випускає свій носик, встромлює його в денце квітки і починає смоктати. Носик той прозорий, і бачить Олеся, як по ньому підіймається чистий-пречистий і прозорий, як сльоза, та солодкий, як мед, нектар.
Засовалася Олеся, часто-часто почала облизувати губи, та як запхикає!
— Чого ти? — питає бджілка.
— Еге, чого,— відповідає Олеся.— Бо мені нектару теж хочеться.
— То летімо до мене додому,— каже бджілка,— там ласощів різних — скільки душа забажає.
Усміхнулася Олеся. Потім засмутилася.
— Як же я полечу, коли в мене крилець немає?
— А ти на мене сідай. Отак. От добре! Міцно тільки!
Сіла Олеся на бджілку, ухопилася руками їй за шию, бджола замахала крильцями, загула й полетіла.
І прилетіли вони додому до бджілки. А дім у неї дерев'яний, двоповерховий. Сам дім білий-білий, а покрівля блакитна. І як тільки долетіли до цього будиночка, так і запахло медом. Олеся й питає:
— А чого тут так медом пахне?
— Бо тут бджілки з нектару мед роблять. Ходімо, глянемо.
Як зайшла Олеся всередину, то аж зойкнула. Все в будиночку було зроблено з меду! Стоїть Олеся, дивиться, аж слинка котиться.
— Ти, може, меду хочеш? — питає бджілка.
— Еге, хочу,— відповідає Олеся і каже це тихенько-тихенько.
— То добре. Сідай отут.
Посадила бджілка Олесю за стіл, принесла цілу миску з медом, хлібницю з хлібом. Тільки і миска, і хлібниця, і хліб — все з меду. І мед у мисці теж медяний.
— Ну, їж.
Взяла Олеся медяну ложку, медяний шматочок хліба, набрала меду в ложку, їсть. А мед такий солодкий, такий смачний, що вона не помітила, як і шматок ложки відкусила!
От коли наїлася меду Олеся! Посиділа трохи і враз згадала про Василя.
— Ой, лишенько! Та це ж він, бідолашний, бігає скрізь та шукає мене!
Шкода стало Олесі брата. Вона підвелася, виглянула у віконце та як загукає з усієї сили:
— Василю, Василю! Я осьдечки! — і прокинулася. Бо, бачте, все це їй — і про квітку, і про бджілку, й про мед — приснилося.
Василь теж хотів, щоб йому приснилося таке, але в нього нічого не вийшло. Не люблять Василя квіти. Він їх шаблею своєю січе. А Олеся здмухує з них ранню росу і вдихає їхні пахощі. Коли й хлопці будуть робити так, то, може, і їм присниться таке…